«Моя хата скраю...»

– Ну, чо там?

– Да дєрєвня какая-то, домов двадцать.

– На карті нєту. Заблудились што ли?

– Ти год єйний відєл? Когда напічатана? Может потом пастроілі.

– «Єйний»! Ти в школу ваще ходіл?

В бінокль добре було видно, як з-за пагорба підіймалися в блакить неба димові струмочки. 

– Может того, с міномьоту по нєй долбануть, штоб с картой совпало? Нам дальше нада.

– По башкє сєбє долбані. Отряд третій день нежрамши. А у хахлов знаєш какой борщ! І еті єщо, варєнікі. 

Вони ще трохи посперечалися, і залишки дрг почали спускатися в улоговину. 

Село зустріло порожніми вулицями. Тут панувала незвична тиша. Це дивним чином нервувало та змушувало смикатися від будь-кого звука. Нікого. Але де-не-де висіли на тину рядна та з кульбаб смугастий рудий кіт дивився з на чужинців зі всією котячою зневажливістю. 

Вони зупинилися у крайній хати. Біля білосніжної мазанки, в прочиненій хвіртці, промайнуло дитяче обличчя з допитливим поглядом. Вінок з ромашок сповзав на лоба і його постійно доводилося прилаштовувати на місце. Цей рух і помітив командир загону.

– Дєвачка, іді сюда. Нє бойся, дядя не кусається, – засюсюкав приходень.

Дівчинка знов поправила вінок, подивилася на кота, зітхнула й вийшла до незнайомця. 

– Где твоі родітєлі?

Дитина мовчки поглянула на хату, на автомат в руках «дяді», й несподівано посміхнулася. Вона випростала руку з-за спини та протягнула чужинцю квіти. Незабудки. Він взяв букет й запхнув в підсумок.

– О! Я же гаваріл, с цвітамі будут встрєчать! А тєпєрь гостєй накорміть нада. Ти ж рускіє народниє сказкі знаєш? Хлєб-соль. Вєді в гості, – зареготав головний.

Невеличкий загін по-хазяйськи нишпорив по хаті. В гармидері, який влаштували «гості» не залишилось цілою жодної речі.

– Нету тут нічо, камандір, пусто!

– А ми вот сєйчас у ребьонка спросім, – розвернувся чужинець до дівчинки, – где єда? Продукти? Ням-ням?

Але мала так само сиділа в куточку та лагідно посміхалася. 

– Может она того? Дурочка? – подав ідею один з них.

– Да нєпохоже. Одной такую не оставят. Где родітєлі, спрашиваю?

Дівчина знов подивилася у вікно. На подвір'ї вкриті незабудками квітли три горбочки. З хрестами. Щось було не так, неправильно. Й ще погляд цей..

– Да ну єйо, пошлі других раскулачим, – сунув до дверей командир. 

Але відкрити чомусь не зміг. Піт миттєво вкрив спину і лоба. 

– Памагі, нє відіш двєрі заклініло! – наказав він одному з підлеглих, намагаючись не показати страху.

Але ні вдвох, ні всі разом відчинити тонкі посохлі дверцята вони не змогли. Тоді він щосили вдарив прикладом в скло вікна. І отримав віддачу наче від каменю. 

– Ти, маленькая вєдьма, откривай нємєдленно! – вирішив схопити дівчисько за плече «дядя». Проте рука пройшла крізь дитину, мов вона була з повітря. Він перелякано відсахнувся. 

– Там! Там! – почувся за спиною повний жаху голос когось зі своїх. Поглядом той зачепився за щось ззовні та закляк, тицяючи дрижачим пальцем за вікно. Наче заворожені, залишки його загону дивилися у вікна хати. У дворі зібрався натовп. Чоловіки з вилами й смолоскипами. Жінки тримали дітей: маленьких на руках, старшого віку – за руку. 

– Оні нас сожгут! – зарепетував, заметушився по хаті наймолодший з них, – С цвітамі встрєчают? С хлєбом? С солью? Развє што в сраку!

Раптом він схопився за підсумок, де були всунуті квіти, і витрусив «букет». Незабудки. Як на могилах у дворі. На сірих від впливу часу дерев'яних хрестах чітко проступили чорні цифри дати смерті: «1933».

– Вони вас не вб'ють, – неочікувано голосно проказала дівчинка, чим змусила незваних чужоземців злякано здригнутися, – Ви це зробите самі. 

Вона вільно пройшла повз них та вийшла крізь зачинені двері. Смерть не привід припинити боротися проти темряви. А в живих тепер є час уникнути небезпеки. 

За два кілометри звідти, правнучка тих загиблих в голодному 33-му, складала тривожну валізу та долучила до необхідних речей декілька пожовтілих світлин. З вулиці почулося фафакання автівки. Здається встигла, але все одно треба бігти. Вона обійняла поглядом домівку. А потім взяла в руки переноску з рудим котом, з подивом виплутала з нашийника гілочку незабудки, та пообіцяла собі поновити квітник на кладовищі.