Два птахи

– Приймай поповнення, Змій. Дехто з бойовим досвідом, але більшість перший раз заміж. 

Змій похапцем оглянув хлопців. Що ж, поповнення їм не завадить. Особливо його досвідчена частина. Увагу командира одразу привернула двійка бійців, яки трималися трохи осторонь. Один був високим худорлявим дещо блідуватим хлопцем з нервовими губами і схожий на вчорашнього студента. Спокійний й навіть трохи загальмований. «Джоуль» – з подивом прочитав він на нашивці. Другий – нижче середнього зросту, але мав кремезну статуру, сиві вуса і цікаву манеру розмовляти. Точніше не розмовляти. «Хутір» – підказав шеврон.

Так сталося, що після смерті батьків, Максимкою опікувалася бабуся – красива, харизматична жінка, яка при дефіциті чоловіків примудрилася вийти заміж навіть з двома дітьми. Дядько Валера так родину й не утворив. Чим безперервно користувалося керівництво на його роботі, відправляючи в численні відрядження. А бабуся була рада бути знов потрібною. Коли не стало й її, в спадок Максу дісталося небагато. Але одна річ була дуже дорогою для бабусі Ярини. Металева птаха з розкритими в польоті крилами. Цю прикрасу подарувала їй її бабця, а той – її. А ще вона розповідала, що це потужний оберіг. І що пташок має бути дві. Тоді оберіг буде мати неймовірну силу. 

Хлопець подорослішав й і в казки вже не вірив. Проте, в пам'ять про бабусю, загорівся знайти другу частину дивного кулону. Тим більш, що це виявилося цікаво, але не так просто. Річ унікальна. То ж подібну половинку не знайдеш. Потрібен оригінал. За два роки Максим вже зневірився. Здавалося натрапити на слід той парної прикраси годі й мріяти. Але він знов й знов дивився на нечіткий малюнок в не такий вже й старовинній книзі, буквально викопаній з вороха нецікавої читачам провінційної бібліотеки літератури. Два вишуканих птахи з вписаним в силует сварґом не давали спокою. Їх можна було носити окремо. Але хитромудрий гачок робив з двох підвісок одну подвійну. Максим шукав в музеях, державних і приватних колекціях. Завдяки навчанню на «історика» діставав дозвіл на користування архівними документами. Все було марно. Допоки раптово удача не посміхнулася. Одним куточком губ. Навіть не посміхнулася, а лише показала, що їй не зовсім байдуже на його пошуки. 

Якось знічев'я, він дивився по дорозі на пари всілякий видеоконтент. На одному з ютуб каналів, серед іншого, базікало-блогер похапцем розповідав про майстриню зі сходу країни, яка вишиває справжні шедеври. Й на однієї із її картин він побачив «свій» оберіг. Зважаючи на те, що прикраса унікальна, жінка мусила десь бачити цього птаха. Але що найважливіше – її птах був відзеркалений!  

Знайти блогера й поцікавитися роликом було неважко. Й вже ввечері Макс їхав в невідоме поселення, повний сподівань.

Василина виявилася неговіркою й не дуже приязної. Диво, що той блогер змусив її спілкуватися в прямому ефірі та ще й вироби свої продемонструвати. На щастя, Макс мав при собі студентській квиток з історичного факультету, та довелося увімкнути весь свій шарм. Тоді майстриня трохи пом'якшала до нього, й розповіла про вишитого птаха. На жаль, вона бачила прикрасу лише на фото в містечковому музеї. Але ця стара світлина невипадкова – вона зберігає обличчя родички місцевого коваля й механика Михайла. Максим подякував за цінну інформацію й рушив до музейної будівлі.

Експозиція була невеличкою й потрібний експонат знайшовся швидко. Пані на світлині ажніяк не можна було назвати селянкою. Ні натруджені руки, ні святковий, але простий одяг, не могли приховати справжню суть цієї жінки. Й той оберіг дійсно був на неї. Саме такий, як в бабусі. Тільки навпаки. 

Погляд панянки мимоволі притягував, а очі здавалися живими.

– Справжня господиня, – вирвалося в Макса.

– Так, Власта така й була, – проказав гід. В сільському музеї відвідувачі були нечасто, тому екскурсія вийшла індивідуальною.

– Мені казали в неї є живі родичі, – поцікавився хлопець.

– Так й є, правнук її, Михайло, – відгукнувся екскурсовод, й додав пошепки – суворий чолов'яга, але правильний. 

І чомусь озирнувся.

– То треба завітати до нього. Де він живе? – запитав хлопець.

– Він не любить непроханих гостів, – похитав головою музейний працівник.

– А проханих? – підморгнув Макс, й побачивши здивоване обличчя співрозмовника, додав – дасте номер його телефону?

– А не дам, – раптом посміхнувся й гід, а потім квапливо продовжив, – немає в нього телефону. І телевізору. Навіть радио. Відлюдник він. А мешкає в будинку за ставком. Тут километра три всього. Місцеві звуть його помешкання хутором.

– Заходь, не студі хату, чекав на тебе, – Михайло розвернувся й, не дивлячись на хлопця, пішов в єдину кімнату.

Макс приготував цілу промову на всі випадки, але такого не очікував. Він закрив за собою двері й рушив за господарем. На столі стояла вечеря. Проста й смачна: варена картопля, домашні огірки та капуста, звабливі смужечки сала, свіжий теплий хліб. Посуд дійсно розрахований на двох, то ж Михайло не грав – справді чекав на гостя.

– Я хотів спитати про одну річ, – почав хлопець.

– Їж, завтра поговоримо, – відказав чоловік й більше не промовив жодного слова.

Вранці Макса розбудив малознайомий металевий звук. Він не одразу здогадався, що це відлуння від удару молота по ковадлу. Зацікавлено пішов на звук та й побачив невеличку ковальню позаду хатини. Незважаючи на морозний ранок, Михайло був до пояса роздягнутий, та захоплено вистукував мелодію нового виробу, бризкаючи металевими «зірками». Хлопець мимоволі задивився на цю картину. Коваль, не обертаючись, показав рукою на міхи. Макс слухняно підскочив до незвичного пристрою й почав працювати. Нарешті коваль вдоволено мугикнув і робота закінчилася. Господар відправив гостя в душ, а сам залишився прибрати робоче місце. 

Ванна кімната в будинку була напрочуд сучасною. Максим давно не відчував такого задоволення від звичайних гігиєничних процедур, й вийшов з душу з відчуттям оновлення.