Неказка

– Андрій, дивися – вовк!

– Не репетуй, орків прикличеш.

– А якщо він кинеться?

– Хотів би, вже зробив та себе не викрив.

– Багато ти про вовків знаєш!

– Про вовків може й небагато, а от якщо зараз вистрілити, то орки точно набіжуть.

– А якщо..

– Тихо! – рванув вниз Юрка Андрій.

Хлопці розпласталися під ненадійним захистом тогорічних паростків і зачаїлися біля коріння засохлого дерева. Юрко одним оком уважно спостерігав за вовком. Той нерухомо сидів на пагорбі й пильно дивився на них крізь чагарники. Великий жовті очиська заворожували. 

Групка окупантів неспішно пересувалася в бік хлопців. Раптом настала повна тиша. Наче хтось вимкнув звук. Ворожий патруль майже пройшов повз, але останній з загону несподівано перечепився через ноги Андрія. І … нічого не сталося. Ворог піднявся та відпльовуючись від опалого листя і нечутно матюкаючись крізь зуби побіг наздоганяти своїх.

Звуки повернулися.

– Що то було? – ошелешено запитав Юрко.

– Він, – махнув головою в бік вовка Андрій, – очі їм відвів.

– Хиба таке бува?

– Ну то придумай пояснення сам.

– Ти щось точно знаєш, – не здавався Юрко.

– То нецікаво, – відмахнувся Андрій, – пішли, завдання само себе не виконає.

Хижак на секунду вишкірився, наче посміхнувся. Потім піднявся на всі чотири лапи й по-собачому обтрусився. Повільно повернувся до них спиною й побіг в хащі. Його могутне тіло ще раз майнуло в проміжках кущів, й він зник в лісових тінях.

Набагато пізніше Юрко все ж почув дивну, незрозумілу сучасної людині історію, більше подібну до фентезі. Не вірити побратиму не мало сенсу. А вірити… Але те, чому він був свідком, м'яко натякало, що в кожній казці лише доля казки.

Вони бігли майже всю ніч. Робили великі гаки, оминаючи людськи скупчення, технику, купки озброєних чоловіків. Небокрай почав світлішати, коли вожак нарешті зупинився. Висолопивши язик, він пильно вдивлявся з пагорба вниз. Туди, де ще вчора вирувало життя маленького містечка. Порив вітру приніс запах горілого, крові, заліза, мастила й ще сморід незрозумілих відтінків. Зграя захвилювалася. Її бентежили ці пахощі війни. І вони не розуміли нащо Сіромах привів їх сюди. Вожак коротко рикнув. Вовки замерли, підкоряючись старшому.

Хижак почав обережно спускатися. Зграя знехочу потяглася за ним. Якби тут, внизу, хтось залишився живий, він би був вражений дивною процесією: сірі вервицею бігли вздовж головної вулиці містечка. Тихо, слід в слід, уважно прислухаючись нашорошеними вухами. 

Під парканом лежало тіло в яскравий футболці й джинсах. Чорна дірка в потилиці. Страчений. Два молоді вовки нетерпляче кинулися обнюхувати мерця. Вожак загарчав. Молодь ображено наздогнала зграю. Вони прямували все далі. Здавалося, старший щось шукає проміж зруйнованих стін та огорож. Ось, за рогом його увагу привернули руїни п'ятиповерхівки. Він прискорився, метка вовків повторила маневр. Вожак біг зигзагами, чомусь обираючи незручні шляхи. Одного разу їм довелося вертатися по своїх слідах, бо головний різко зупинився, а потім задкував, змушуючи інших робити те саме в вузькому проході. 

Він поводився трохи дивно. Проте вовки слухалися – його авторитет був беззаперечним. Ще вчора в їх рядах було три молодих особі. Один не зауважив на попередження старшого, й його вбив грім. Цьогорічний підліток несамовито копав, зваблений смачними пахощами, котрі відчув через уламки цеглин. А потім грім підняв в повітря вовчисько, цеглу, залізяччя, камінчики, сміття й все це гепнув об землю. Коли курява всілася, молодий був мертвий.

Тому зграя слухняно виконувала накази вожака, навіть не розуміючи нащо вони тут. Тут, де смердить смертю.

П'ятиповерхівка. Чорне провалля входу, дверей немає – розтрощила невідома сила. Він довго нюхав повітря, чхав від пилу й знову втягував носом запахи, намагаючись вловити потрібний. Не те. Другий вхід. Двері просто відірвані. За ними світло. Це вулиця за будинком: сходи і стіни зниклі. 

Третий прохід змусив його напружитися. Ніс розрізнив слабкий запах живого. Тут. Дрібне тремтіння пробігло по шкірі. Він вигарчав наказ і сам зайшов всередину. Зграя чекала. Нарешті він майже виповз стомлений і дещо знесилений, але рішуче покликав вовків за собою. Зграя пірнула в лаз, котрий вів в напів засипаний підвал. 

Всередині було темно, трохи волого. Біля лазу лежало якесь залізяччя, від якого тхнуло небезпекою. Але зараз воно було знешкоджено. І зовсім недавно. Здавалося щойно. Але ж тут немає кому це зробити? Вовки помітно нервували, і лише старший поводився спокійно та впевнено. 

Купа, яка насипалася зверху до самісінької стелі, перекрила приміщення підвалу. Сіромах почав копати, відгрібаючи сильними лапами землю і камінці. Зграя негайно долучилася до справи. Верх завала постійно обсипався, доводилося рити мало не спочатку. Нарешті два десятки втомлених лап пробили невеличкий тунель на той бік земляної купи майже під самою стелею. Висолопивши язики, зграя влеглася відпочити: їм ще ніколи не випадало таке робити. А вожак попластував в отвір, з котрого тягнуло людським пахом разом зі страхом і кров'ю.

Кирило доволі довгий час був непритомний. А Андрій вже декілька годин прислуховувався в пітьмі до сопіння, гарчання та шкрябання. Про всяк випадок тримав руку на зброї. Собаки? Нащо вони сюди дряпаються? На вулиці багато трупів, для чого таки складнощі. Рана давалася взнаки. Він також міг втратити свідомість й тримався «на одному чесному слові». Коли почулося шурхотіння землі, що сипалася десь зверху, він перетягнув автомат собі на коліна й сперся спиною об уламок бетону. До болі в очах він вдивлявся в точку, звідки нещодавно лунав шурхіт. Тиша напружувала ще більше. Ворухнувся Кирило.

– Не…стр..не стріляй..свої – ледве прошепотів він.

– Ти що? Ти про що? – намагався утримати побратима притомним, але той знов замовк.

«Марить, певно» – знизав плечами Андрій. Біль одразу ж нагадав про себе. Він міцніше стиснув автомат.