Рідна сила

Богдана прокинулася вранці незвично бадьора. Так вона не почувала себе вже давно – с того часу, як в тому лютому лютому чоловік пішов, не чекаючи повістки, в військомат. Кажуть, серце кам'яніє, людина до всього звикає. Але її душа не припинила здригатися від повітряних, хоч вони вже кілька місяців були лише нагадуванням про небезпеку: «В нас тихо, значить прилетіло комусь іншому». Вона так само чекала на дзвінок, смс, згодна навіть на смайл з рідного номеру. Режим тиши накручував нерви наче на дибі. Здавалося, ще трішки й вони дзенькнуть лопнутими струнами. І таке майже сталося, коли автівка в пікселях випадково зупинилася біля їх будинку. Чоловік у військовій формі вийшов запитати дорогу, бо побачив Богдану в дворі. Але вона застигла білою гіпсовою скульптурою, притискаючи до грудей брудні садові ножиці. І не одразу зрозуміла, про яку таку школу питає водій. Полегшення гарячою хвилею затопило свідомість, і вона відчула, що губи знов її слухаються, а от руки затерпли.

Військовий поїхав. А Богдана з подивом помітила, що стоїть біля відкритой хвіртки. Озирнулася – й не побачила своїх слідів, які мали б залишитися на піску доріжки. Сталеві ножиці зламані, на язиці металевий присмак. Тоненькі червоні смужки крові під нігтями також не мали пояснення. Що сталося? 

– Нерви, от що. Безперервний стрес дається взнаки, – вголос заспокоїла себе жінка, – А от ножиці шкода. Ріжуть добре і зручні. Були.

Вона зітхнула й пішла в дім випити щось заспокійливе. 

В ту ніч сон знущався над неї. Вона то марила, то різко судомно сіпалась на межі видіння й реальності, а одного разу усвідомила, що стоїть на кухні й дивиться в вікно. А ніч дивиться на неї. Саднить прокушений вдень язик й калатає серце, наче вона бігла крос.

– Завтра підеш і купиш пігулки «страшніше» за валер'янку, – звично вголос проказала сама до себе. Пішла в ліжко, вкрилась теплим ліжником та нарешті заснула без сновидінь. А на ранок відчула приплив сил. Дивно.

Через деякий час чоловік зателефонував зі шпиталю. Запевнив, що все добре і його вже виписують. Поранення легке, то він одразу поїде до своїх хлопців. Але заскочить до дому на добу. Зустрічай!

Богдана літала, поралася по хозяйству, навіть співала, збираючи на стіл. А коли прийшла пора поряд з коханим вітати гостей, раптом зрозуміла, що не хоче їх бачити, бо вони забирають її час, який вона може побути з чоловіком вдвох. Жінка посміхалася неслухняними губами і спостерігала, як невблаганні стрілки годинника віднімають хвилинку за хвилинкою. Наче глузуючи з неї, дальні родичи несподівано залишилися переночувати. Богдана лежала на плечі коханого і слухала його серце. Але в рідний звук нахабно впліталися храпіння тітки та те, як зле дядьку, котрий постійно бігав до туалету.

Вона боялася розбудити чоловіка (коли ще йому пощастить на спокійну ніч?) й лежала тихо-тихо, подумки перебираючи молитви. А ще – як переконати його взяти оберіг. Він завжди скептично ставився до таких речей й не вірив в вищу допомогу. 

Витрачати час на сон було шкода. Вона дивилася на нього, намагаючись запам'ятати кожну мить. Коханий наче почув її й, сонний, обійняв дружину. Волосся боляче затягнулося, але турбувати чоловіка не хотілося. Щоб послабити натяжіння, вона поклала голову йому на груди. В передсвітанкових сутінках погляд ковзнув по свіжому шрамику. Набігла сльоза. Богдана потягнулася й доторкнулася до рожевої шкіри губами. І побачила.

Жовто-сіра, грудками навпіл з льодом, кам'яній твердості земля боляче жалила навіть через балаклаву, залишаючи синці на обличчі і незахищеної руці. Рукавичка десь загубилася. Він лежав горілиць, не маючи сил підвестися чи плазувати далі. Не спромігся навіть застогнати від нестерпного болю. В голові паморочилось. Останнє, що він запам'ятав перед тим, як розплющити очі в шпиталі, лагідні дівочі руки й знайомо-невідомий речитатив дивних слів. Марив, певно, від втрати крові.

Богдана здригнулася. Видіння закінчилося. Що то було? Наснилося? Вона знов поцілувала шрам. Нічого не змінилося. Але ж він казав, що поранення легке? Навмисно заспокоював? Тепер вона вже чекала на його пробудження. І раптом відчула чиїсь погляд просто на потилиці. Невідомим чином Богдані вдалося вивернути шию так, щоб подивитися назад. Матільда, біла кішка-приблуда, дивилася на господиню, наче хотіла щось сказати. Жовті очі блимнули як фари автівки. Кішка беззвучно ошкірилася і питально нявкнула. Голодна чи що? Взагалі Матільда ніколи не виявляла прив'язаністі до людей. Завжди була сама по собі й тільки милостиве приймала їжу та іноді терпила ласку. Вона прийшла на подвір'я вже дорослою й зволила залишитися. Завжди охайна, вона гидувала ловити мишей, залишаючи собі роль вишуканий прикраси. «Біла кішка прийде – біду від дому відвіде» – казала тоді бабуся-сусідка. Але Богдана чесно намагалася знайти власника цієї коштовності. Ніхто не зізнався. Так білявка й отримала своє місце в їх будинку. Дика, гарна, зовсім не орієнтована на спілкування. Тому сьогоднішня поведінка ажніяк не вписувалася в її звичний образ відлюдькуватий красуні. Кішка всіма доступними їй засобами намагалася щось повідомити господні. Але результата не було. Тоді Матільда стрибнула на ліжко і подивилася Богдані майже очі в очі.

«Ввечері» – ледве чутно пролунало в голові у жінки, а потім вона «побачила» вербу, яка полоскала свої коси в ставку за дровітнею. Богдана ще не встигла здивуватися, а кішка вже задерла лапу й вилизувалася, наче нічого не сталося. Потім раптом втратила до цього інтерес, підняла хвоста й гордо вийшла з кімнати.

«Божеволію» – промайнула думка.

Богдана поїхала провести чоловіка аж до автостанції. Стара пошарпана будівля скидалася на господарське приміщення хозяйновитого селянина. Гордий напис «Автовокзал» був причеплений до даху ще в радянські часи. Згорілий автобус давно прибрали. Яму від влучання снарядом  було засипано так-сяк. Що хотіли знищити в цьому селі, де з військового лише «джип» дядька Матвія, ровесник другій світовій – питання в простір. Бо марно шукати логіку в діях зомбований нації.