Купіль

     *    *    *

Чи ж не тому я слова не складу,
немов вніміла, стишилась, заснула,
що я про голос музи призабула,
коли минули дні мої весну?

Обідня спека в буднів круговерті,
в одвічних «треба», «мусиш», «швидше-швидше»,
гугнить мені безсовісно відверто:
"Дарма втрачаєш час на свої вірші.

Поглянь, дурна, вже бджоли гонять трутнів,
по лісі верес вереснево квітне..."
А я кажу: " Поети неосудні.
Їх хліб — то вірші, вірте чи не вірте."

І німота минається, мов повня,
як з хмар виходить гостре молодило.
Призупиня щоденну працю подень
І всеньку ніч нашіптує про диво.

Про диво слів, сплетіння звуку в мову.
Туди ж і я вплітаю власну нитку,
тоненьку, непомітну, кольорову —
плетіння слів для Всесвіту, на свитку.

12.09.2026

"До Мови"

Скільки раз намагалися тебе присоромити,

заховати в лахмітті, притрусити пилюкою,

на безцінок здешевити, як не зладиться знищити,

а ти все виростала над гнилою багнюкою.

А ти все підіймалася, ніби Богом окрилена,

і шукала своїх між чужими, байдужими.

Моя мово оплакана, мита кров’ю, оспівана,

в наших душах збережена, бо ти й є тими душами.

*   *   *

Українці – народ.

Україна була, є і буде!

Не за рейтингом правд…

І супроти усіх перешкод.

Лиш відкрийте серця,

Прихиліться на матері груди.

В світі матір одна –

Це дорожче усіх нагород!

Запах рідних земель…

Він солодший за райські меди.

Український народ,

Об’єднаймо серця наче руки!

Маєм щиро іти

До одної святої мети.

Україна була, вона є

Й Україною буде!

*   *   *

О, як мало ТЕБЕ!

Ще ТВОЄЇ води не впилася!

Всюди чую слова не твої, а тому й не мої.

Щастя в тому, що ти ворогам і катам не здалася.

Щастя в тому, що є ще сини і відважні мужі.

Щастя — дочок твоїх не усіх розпаскуджено брудом.

Щастя — діти твої мають очі ясні і живі.

Ми великий народ. Не людці, ніби стадо, а Люди.

Ми твій корінь, твій цвіт. Ми ростемо до неба з землі.