На святому ріллі. Серце-село

    "Пам'яті  баби Катерини"

Щира мудрість, запнена хустиною.

Щира праця в зморщених руках.

Тиша в хаті, зміряна годинником.

Трав’янистий запах по кутках.

Бачу очі, з легкою лукавістю,

Доброту між зморшок на лиці…

Ви ніколи не хворіли заздрістю,

Хоч сльоза стікала по щоці.

Ви – це світ лісів, старих і ягідних.

Ви – полин, цілющий і гіркий.

Ви вітрами часто бита яблуня,

Що зуміла зберегти плоди.

*   *   *

Прогнози обіцяють дощ, а сонце смалить, як скажене.
І я, мов яблуко печена, варю пісний, червоний борщ.

*   *   *

Незабаром весна. Незабаром картоплі-городи.
Перші натяки моркви – два листочки на чорній землі.
Піреї, лобода… І «дай Боже дощу… дай погоди!»
Та найперше що дай – мир Батьківщині моїй.

*   *   *

Забуті вітром, мовчать-дрімають старі тини.

Понад дахами розлилися тепла дими.

На голу землю спадає іній, мов білий друк.

Його читає злегка підсліплий столітній крук.

*   *   *

Люблю село! І байдуже, що думають містяни.

Трава, земля, ромашки й полини...

Тут шепчуться дерева із вітрами

 і гарбузиння лізе крізь тини.

Тут дух мій ходить, від горОду в поле,

від поля в ліс, від лісу в цілий світ.

Мені тут щастя! Навіть коли й горе…

З свого села шлю вам усім привіт!   

* * *
Життєдайна, родюча земля
На безпліддя покинута.
Чи народиш кому колосок,
Як лишилась не сіяна?
Поливають тебе небеса, заспокоюють,
Тільки від лободи й будяків не врятовують.

*   *   *

Накрапав дощ картину.

Чи лиш змочив знайомий досі світ?

Радій! Радій дощу, проста людино!

Він подарує пагін, цвіт і плід!

*   *   *

        На заході ударило у бубон,

        перерубало небеса мечем,

        і розкололо марево похмуре,

        і відімкнуло золотим ключем.

        Загуркотіло, потім обірвалось,

        пішло гудінням поміж чорних хмар,

        зірвався вітер і гілля зламалось,

        на  світ нахлинув чорний град примар.

        Гудіння вітру, гупотіння крапель,

        що б’ються з силою в моє вікно,

        і піднебесся з заходом кривавим,

        і хмара чорна – ворона крило.

                       *  *   *

Смарагди розтають,

жовтавих аплікацій

закрутить заметіль

холодний падолист.

Закінчить інтерв’ю

осінній папараці,

загорне у манто

земля талант і хист.

*   *   *

А у повітрі мріється весною,

вчувається, що річка вже шумить,

що мить одну... й зеленою красою

вербова гілка нам замайорить.

Не встигнеш кліпнути — 

з земної тверді встануть

найперші квіти й паростки трави,

усенький світ умиють і одягнуть

дбайливі руки матері-весни.