Купава-зілля

*  *  *

Сьорбнувши мулу з дна

я стала проростати в Сонце...

Не світ прозрів, і крикнув «Хто це?»

Це враз прозріла я сама.

Не хтось створив, а я зліпила

себе, оцю, з землі й води.

Мій дух, ось в нім велика сила,

колись давно прийшов сюди.

І стільки раз до Сонця, вгору,

і стільки ж раз у землю, вниз,

я проростаю знову й знову,

як Батько заповів колись.

*   *   *

О, як нелегко нам,

таким закоханим,

таким залюбленим

в свої страхи,

пливти по світу, наполоханим,

все дужче силячись

по дну шкребти.

О, як нелегко нам

іти дорогами,

на спині тягнучи минулі дні,

несучи відра переповнені,

в яких хлюпочуться жалі.

*  *  *
Час проходить, нарощуючи масу нашої пам'яті.
Під її вагою так легко стати минулим...
Погляд на лінію горизонту завжди витягує тебе
З сьогодення в майбутнє.
Той, хто став вітром... не стане землею.

*   *   *

Проходить час і все колись минає.

 За роком рік спливає в небуття.

Нічого вічного на світі не буває –

Життя іде до фази «не життя».

Під небом світ, який щоразу інший.

Між нами день вмирущої весни.

Ми помремо, як паросток торішній,

Щоб в інший час, як сонях розцвісти. 

"ГОЛОС СТРУМКІВ"
О Небо! Де твоя сила?
Де твої живі сльози?
Скільки земля просила,
а ти лиш дихаєш жаром.

О Небо! Де твоя любов?
Де тобою обіцяна воля?
Скільки нам чекати
від смерті і до народження?

Дивись! Дивись до низу,
своїм синім поглядом!
Ми чекаємо на тисячу
свіжих поцілунків.

"Я ЗЕРНО"
Коли я була зерном –
просила в Бога сили.
Коли пускала коріння –
просила в Бога мудрості.
Коли тяглася стеблом до сонця –
просила в Бога любові.
Розквітнувши зрозуміла –
вся сила, мудрість і любов
будуть в плодах.