Непий-вода

*  *  *

Я не знаю,

За тебе чи від тебе молюсь,

На яке спасіння уповаю.

Час іде…

Чекаю я, чекаю.

Та нічого видно не діждусь.

Час летить…

І креслить коло, креслить.

Ніби сонце має вже зійти.

Ніби сила є таки воскреснуть,

А в безодню хочеться піти.

*  *  *

Не залиш мене при світлі свічі

І без світла свічі.

Поки подих останній

Летіти у вись не пущу.

Залишайся де хочеш.

Чи у серці, чи лиш на плечі.

Милий янгол…

Без сумніву і без жалю.

*  *  *

Коли, здавалося, списано всі сторінки,

Вилито на вівтар всі чорнила,

Викреслено кожен закон і правило

Я вручаю собі печальну грамоту

За ідеальну втрату напрямку,

За ідеально глибоке занурення

В буденність осінньої реальності.

І епітети зі священних текстів

Стають епіграмами. 

*   *   *

Осінь стиха надлизує дні,

Неквапно спиває сік,

Спорстерігаючи, як дикуни

Вкорочують собі вік,

Як важко пливе туман

Спаленого нами сміття,

Як ми ставимо собі капкани

Й помираємо без каяття.

*  *  *
В вогонь?...
В вогонь!
Очистьте путь!
Та дайте ж мені світла!
Якщо згорю? …
То хай згорю!
Зате – буду зігріта.

*  *  *

Хай кричить чорним півнем пітьма,

Обмиваючись слізьми дощу,

Знаю, вірю, що прийде весна,

Але я вже її не впущу.

Сто замків, товща стін, скрізь зима,

Вічна паморозь в голосі дум,

Скільки ж раз віддавала сама

Своє серце я людям на глум!   

*  *  *

Дорога в ніч, і я по ній іду.
Вже темрява мене не налякає.
Може на щастя, може на біду,
Моя душа у котре щось шукає.
Чогось забракло – спокою нема.
Асфальт, як килим, стелеться під ноги.
Я ще сама й неначе не сама,
І звуть мене, і  звуть мене дороги.

*   *   *

Хандрять вітри і виють у гіллі.
Моє вікно замружилось пітьмою.
Лиш жовтий вогник жовтої свічі,
Як сонця дар, стоїть переді мною.
Зимова ніч застигла за вікном,
Уперла очі у холодну шибку.
А я веду твердим новим пером
І слухаю вітрів скажену скрипку.
Хандрять вітри, не шепчуться – ревуть,
Метуть сніги, задмухують у шпарки.
А я все силюсь світ оцей збагнуть
І виправляю зроблені помарки.