Гра в 4 рядочки. Донька Ліліт

* * *  

Твоє ім’я застрягло в мене в грудях.

 І кожен шелест подиху мого,

 то голосу твого стрімке відлуння,

 та лиш відлуння голосу твого.  

* * *  

Я не знаю твого  світу,

народженого між струн.

Не молюся нотному Митрі.

Не читаю різьблених рун.

* * *
Горнись до нього, муркоти, як кішка,
Цілуй в усмішці скривлені уста,
І поглядом мани до свого ліжка,
Де ніч приборкана і не така пуста.

* * *

Ми одної породи...
Ми з одної колоди, однакової масті…
Чи ти й є моє Щастя?
Чи погано тасовані карти щедро брешуть?

*   *   *

Я прошу тебе — просто дихай,

Бог відкине від тебе лихо.

Я прошу тебе — просто вір,

Бо зневіра... то хижий звір.

*  *  *

Паралель моїй паралелі…

Пара з’єднаних неможливістю.

Світ розмішує акварелі

і чомусь все вінчає сірістю.

* * *

Лиш силою звички тебе називаю коханим.
Лиш силою звички безтями тобі віддаюсь.
А що? Хіба звичка – це так вже погано?
А що? Хіба звичкою люди життя не живуть?

* * *
Ніч розпахтілась тліном
нашого з тобою раю.
Я тобі поклонялась тілом  –
ним тебе й проклинаю.

* * * 

Ти випив до останку мою силу,
немов зцідив усю гарячу кров,
немов ввійшла в простору домовину,
загорнена у саван, як в любов.

*   *  *

Зречуся зречень, речень, голих слів,

і остогидло-чуйних напівтіней,

що зціплюють мої уста й коліна

насмішкою над вольністю ідей. 

*   *  *

Відхрестилася й відпустило.

Не стискає за горло змієм.

Моя Музо – мій злий Месіє!

Що за шлях у перед біжить?

*  *  *

Не скорена і проклята й жива.

Самотня тінь, і ніч в мені безкрая.

З розірваного серця проростаю

Не скорена, і проклята, й жива. 

*  *  *

Чи приймете мене таку як є?

Чи і мені вдягати вашу маску?

Продати душу за добро і ласку?

За те добро, що і добром  не є?

* * *

Сім мішків вовни – на одну нитку життя.
Чи можна нею мітити шлях?!
В темних лабіринтах часу чекає зло.
В моїх руках смолоскип – Віра.

* * *

Кожен з нас проштампований часом...

Дату виготовлення дивіться в документах.

Стосовно терміну придатності...

Звертайтеся до Небесної канцелярії.

* * *

Шепоче ніч?..  Як гадина сичить!

Вповзає в світ холодним чорним тілом.

І пахне потертю, старим, потрухлим зіллям,

І дозволяє навіть людям вить.

*   *   *

Ліс шурхотів вологим палим листям,

Вкисала ніч у власному соку,

До неба віти пальцями тяглися

Щоб ухопити хоч одну зорю. 

*  *  * 

Ранок потроху зкльовує зорі.

Пахне світанок жагою пробудження.

Сни опівнічні втрачають молекули.

Марення... Марення... Марення...

* * *

Як сказано – усе колись мине,

Достигле літо обірветься в воду,

Усе пізнає свіжу позолоту,

А потім з плачем, з листям, обпаде.  

* * *

Ніхто не знає в кому що сидить

І сам себе не знає достеменно

Так часто допікає, так нестерпно.

Струна яка оманою бринить.

* * *

Моліться, коли народжується Ніч.

Моліться, коли народжується День.

А поміж народженнями...

моліться, коли вони присмерті.

* * *
Усе з любові, створене любов’ю,
Все те, що щастям чесним у душі.
Усе з любові… тож лише любов’ю
Хай дихають написані вірші.