Епілог

Тюль роздувало як корабельне вітрило, за вікном кричали діти та коти. Встати б та закрити балконні двері, але ліньки. Повітря пахне квітучими липами, мокрим асфальтом, припалим пилом і ранковою свіжістю. Добре як! Я потяглася, натягуючи простирадло на плечі. Широка долоня обережно обійняла мене за талію, сильні руки потягли на другий бік ліжка, Кирило позіхнув і уткнувся мені в потилицю. Початок пробудження мені сподобався, погладжування моїх округлостей було багатообіцяючим, пристрасне сопіння перевертня наводило на вульгарні та непристойні думки. А добре ранок почався! Кирило нахабно поліз під моє простирадло, остаточно позбавивши надії виспатися, хоча цілуватися все ж таки цікавіше.
– Оу! – пролунало збоку.
Федина голова якраз висунулася зі стіни, привид байдуже оглянув розпусну картину, що розкинулася перед ним, і абсолютно безпристрасно прорік:
– А я вас будити йшов. Там Семен уже каву зварив, ідіть їсти, якщо не спите, – і зник.
– Федю, щоб ти здох, – крізь зуби видихнула я.
- Запізнилася ти з побажанням, - простогнав Кір, тикаючись мені носом у плече. – Між іншим, переїхати разом із ними ти сам запропонував, – розлютилася я. Коли ми з Кіром з’їжджали з моєї однодушки в його трьошку, я малодушно запропонувала «забути» Федю в квартирі. Ага. Його забудеш! Семена ми самі умовили поїхати з нами, тому що Кирюшкіна «нора» була повністю безлюдна. Новобудови всі такі, поки люди обживуться, поки наповнять будинок життям. Кір же здебільшого стирчав на роботі... Нажаль, Федя не прив’язаний до житла і приходить до нас у гості постійно (а точніше, він рідко йде), тож від нього нікуди не дінешся. І на манежі ті самі... Бурхливі овації.
- Ну не так і погано, - спробував мене втішити лікантроп, - раніше я сам каву варив...
– Давай непомітно змінимо житло, – пошепки запропонувала я.
- Ви йдете? – заволав Федя, побоявшись знову нам з’явитися. – Омлет холоне. – Бачила, – кивнув на стіну Кір. – Там ще й омлет.
- Та відстань ти від людей, - гаркнув за стіною Сеня. – Нам продовження відьминського роду треба…
- Нехай одружуються спочатку.
- Та одружаться. Я бачив, як Кирило каблучку в шафі ховав.
Переводжу погляд на перевертня, що завмер у пошуках тапка. Сидить, сміхом давиться, плечі тремтять так, що мускулатура ще рельєфніше стала. Головне, не верещати від радості! Невже мене все ж таки візьмуть заміж? Мама помре від щастя, і Кіндрат, і тато… Викосить, коротше, мою рідню.
– Ну, і що з ними робити? - Запитав лікантроп.
- Мене більше питання з обручкою цікавить, - відкашлявшись, нагадала я.
- Жадібна ти, Ася, - заіржав перевертень. - Я хотів романтично, увечері. У ресторані, як годиться... Але якщо тобі це так горить...
– Я почекаю, – перервала я його міркування. - Не відхиляйся від наміченого плану.
– Тоді підемо каву пити, – зітхнув Кирило, – бо нечисть нервує.
І обійнявши розгублену відьму за плечі, мене потягли геть зі спальні назустріч п’янкому аромату кави і надоїдливої нечисті. Знову літо, знову спека, і сонце встає, заливаючи простору кухню м’яким світлом крізь незакриті жалюзі, і дві чашки з кавою димляться на столі, і дзижчить ноутбук перед Федьком, а Семен бовтає бубликом у чаї, і духмяний аромат яєчні з ковбасою повис у повітрі. Господи! Добре як! Ось воно щастя! Без магії та приворотів. Просте людське щастя...