Глава 17

- Ася, ти це що надумала? А? - Семен шльопав слідом за мною з вітальні в кухню, поки я з табуретом під пахвою крокувала до антресолі.
- Дитинча, ти ж не будеш... - втрутився Рудик.
Буду. Ще як буду. Заради когось іншого я б сто разів подумала, але Кіра не віддам! Мого Кіра! Доброго, надійного і до неподобства спокійного. Я за його життя буду зубами та пазурами боротися!
- Аська, не смій !!! - скрикнув домовик, побачивши у мене в руках пошарпану книгу.
- Відчепись, Сеня, - я з гуркотом жбурнула книжку на підлогу у вітальні і сіла поруч, схрестивши ноги.
- Не відчеплюся!!! – здійнявся домовик.
- Я тебе берегти зобов’язаний, я твоїй бабці обіцяв я ... Ти ж там згинеш !!!
- Це моя справа, - огризнулася я, гортаючи старі пожовклі сторінки.
Я не брала її в руки вже кілька років, але страху нема. Є тільки злість та занепокоєння. Занепокоєння за того, хто став мені дорожчим за мене саму. Як він там? Один, втрачений, дезорієнтований, у чужому, ворожому, мінливому світі. Як підтверджуючи мої страхи, Кирило забився в судомах, дугою вигинаючись на підлозі. Клацали звірячі зуби, у погляді не залишилося навіть тіні людського. Тільки божевілля, тільки спрага крові. Я пришвидшилась, закликаючи силу предків.
- Не пущу! - заревів Семен і спробував вирвати в мене книжку. - Ні!
- Відпусти, - тихо наказала я і не впізнала свого голосу.
Семен побілів і відпустив краєчок фоліанта. Рудик напружився, Ліза вилаялася вголос. Значить почалося. Сила вже пульсувала у тілі, закликаючи родову пам’ять. А сила - вона не просто вривається в тіло, вона його змінює. Адже я теж нелюд, отже, і свій виворот теж маю. Ось і зараз, дивлячись на друзів, знаю, що вони бачать бліду дівчину з чорними як ніч очима без білків і таким же чорним волоссям, що відросло до талії. Ми, відьми, так виглядаємо в момент єднання з силою. У кожного нелюдасвій виворіт.
– Асенько, золотце, а може, не треба? – уже майже ридав Семен. - Може, він ще того... сам.
- Він сам уже не може, - відповіла Ліза.
- Але вона ж заблукає! - Вирішив подебоширити вампір. - Ася, послухай Семена. Закінчувай грати...
- Або що? – глухо озвалася я, відчуваючи на губах ту саму моторошну усмішку. НЕ мою. Мовчання, і ми просто дивимося один на одного. Він боїться, я розумію, я йому як дочка. І піти зі мною не зможе. Його душа мертва, їй у той світ шлях закритий. Ліза? Ліза потрібна тут, вона знає, що робити з Кіром. А я не можу просто сидіти і дивитися, як з Кирила роблять безмозку машину для вбивства. Я можу допомогти, можу витягнути його на світ. Сама можу не повернутись, але чи лякає мене це? Ні. Більше лякає, що повернуся без Кіра. І без нього житиму... Я почала повільно розгойдуватися, про себе читаючи виведені на папері руни, і світ здригнувся: похитнувся і став опливати як віск зі свічки.
Змазувалися контури, вицвітали фарби, запахи. Залишилися тільки невиразні шерехи і страх, що леденить душу. Вітер свистів над рівниною, ганяючи по чорному небу кудлаті сірі хмари. Пахло гаром і тліном. Безчасність, порожнеча, світ кошмарів та видінь. І не тут і не там. Нічого. З неба падав попіл, подібно до снігу вкриваючи рівнину і дерева, що ростуть на ній. Скрючені виродки без листя, з вузлуватими гілками та паршивою корою. Світ ні смерті, ні життя. Я піднялася, провалюючись у попіл по щиколотки. Апатія, біль, розпач – ось що керує цим світом.
Десь там, вдалині, почулося виття – самотнє, жалібне, сповнене муки та туги. Брехня. Обман. Тут Кирило – людина, звіром він залишився там, без підтримки своєї душі, а це міражі, навіяні моєю пам’яттю та силою цього світу. Знову свистить вітер, опадає на землю попіл. Не можна загубитися, не можна забувати... Я заплющила очі, воскрешаючи в пам’яті образи минулого. Літо, наша кухня, аромат вишень, борошно, розсипане по столу, я зі склянкою в руці вирізаю кружечки на тісті. Бабуся і мама ліплять вареники з вишнями, з яких тато годину виколупував кісточки. Ми сміємося і жартуємо, а за вікном пливе від спеки повітря і луна розносить крики дітей на подвір’ї, в небі гасають ластівки, виробляючи немислимі піруети. Щастя, легкість, спокій. Спробувала воскресити у пам’яті всі подробиці: запахи, відчуття, почуття, емоції.
Тут реально лише це. Відчула, як натягнулася незрима нитка, що утримує зв’язок зі світом людей. Похмуре небо як задимлене скло, крізь яке тьмяно світить сонце, і дивні цятки на небі. Тут нема птахів, тут немає живого. Я прискорила крок, озираючись на всі боки і намагаючись триматися ближче до дивної потворної рослинності. Я шукала сліду. Все, що завгодно, що підкаже, де шукати Кирила. Здригнулася як струна нитка, натягуючись сильніше, нагадуючи про те, що цей світ не мій, чужий, ворожий. Кіре, де ж ти? Я подумки потяглася до нього: може, відлуння моїх спогадів дійдуть до нього, стануть тією ниточкою, що допоможе знайти перевертню мене?
Ось початок навчального року, холодний, вогкий ранок, і ми стоїмо на спортивному полі школи, тремтячи від холоду з квітами в руках. У мене смішні бантики на тонких кісках, ногам мерзлякувато через те, що стою в тонких ажурних колготках, а холодний вітер забирається під спідницю форменої сукні, перебирає складки фартуха. Рання осінь, ненормально холодний день та сині від холоду діти з хризантемами та айстрами в руках. Тоді не було цих понтів зі складними букетами, ми дарували ті квіти, що росли у садах восени. Я стояла осторонь усіх, за звичкою, знаючи, що жодна з компаній дітей мене не підпустить до себе і близько. Я не боялася самотності.
– Ася? Ворожба, - моя класна керівниця підійшла до мене. - Познайомся, ваш новий однокласник.
Я розгублено кивнула хлопчику, що стоїяв поруч із учителькою. Худий і сором’язливий, у непомірно великих окулярах і з неслухняним світлим чубчиком, що падав на очі. Такий смішний та милий, що я не втрималася від усмішки.
- Дуже приємно, - серйозно промовив хлопець. – Я Кирило.
І простягнув мені руку, такий серйозний і дорослий. Кір завжди був серйозним, навіть занадто. І я потиснула його крижану долоню, вже тоді відчувши те, чому змогла дати назву, тільки зустрівши знову. І вогкий день став іншим: сірість і нудьга відступили, не було тієї безпросвітної самотності, що жерла мене зсередини рік за роком. Ми так і пішли до класу, тримаючись за руки і весело говорячи, і сіли разом. Поруч зі мною місце завжди порожніло, а вчителька тільки раділа знайденню мною друга. Це були найщасливіші роки мого життя, доки Кирило не поїхав. Саме тоді я і докотилася до того, що зробила крок за межу. Без Кирила мене той світ уже мало приваблював. Адже пропади я тоді, ми вже ніколи не зустрілися б.
– Кирило… – закричала я.
Припадок розпачу. Цей світ гасить звуки, у ньому немає луни; але я не можу мовчати, так легше гасити страх.
– Настя… – голос за спиною. - Настя, зупинись, стій, не ходи...
Я злякано озирнулася. Вона стояла біля дерева, схвильовано дивлячись на мене. Така, як я її пам’ятала. Висока, статна, з гордою поставою і високо покладеним вузлом волосся. Бабуся.
- Настуню, стій, туди не можна...
Це міраж, народжений страхом свідомості перед смертю. Я все глибше йшла в чорну пустелю, нитка за спиною жалібно дзвеніла, натягуючись до краю. Так, відібрати душу не легко, її тримають сотні ниток у тому світі, де залишилися близькі та кохані люди. І не в тому світі теж...
- Анастасія, повернися! - На мамин голос я вже не обернулася.
Я не маю часу домовлятися зі своїми страхами. У мене один страх - повернутися назад без Кирила. І я побігла, залишивши за спиною стривожене ремствування голосів, які закликали повернутися. Боляче різало під серцем, дихати ставало все важче, нитка з тріском рвалася, залишаючи мене беззахисною у цьому сутінковому світі. Тепер я подібна до кульки в небі, залежна від мінливого вітру... Страх хвилями здіймався в душі, накочуючи з кожним разом все сильніше. Паніка, жах, розпач... Не можна, не можна піддаватися.
 Це перший крок до програшу. Вони відчувають страх, відчувають біль. Я до болю стиснула повіки, солоні струмки потекли по щоках. Як я могла? Навіщо я пішла з інквізиції, навіщо я залишила без допомоги тих, хто день за днем ​​витягує людей із цього кошмару? Тепер мене душило почуття провини. Не відмахнись я від Маші, візьми над нею шефство, вона б не вляпалася в цю колотнечу з тінню. Не почала б чарувати... Я стала оживляти в уяві одне за одним видіння. Наша з Кіром зустріч у вечірньому офісі. Сніданок на кухні, їзда на авто. Похід у кіно, де ми сміялися та співпереживали героям фільму. Те, як ми гуляли містом, їли морозиво, жартували та сміялися. Як Кирило тримав мене за руку, ніжно погладжуючи великим пальцем по долоні. Очі, що сяють ніжністю, з жовтим відблиском, косий вигорілий чубчик, сильні руки. Мій Кирило, надійний, спокійний, розумний та милий...
Де ти? Адже тебе нема кому тягнути в тому світі. Навіть я, і та тут застрягла. Десь нявкало кошеня. Я завмерла, дивлячись на диво, народжене в цій мертвій пустелі. Руда грудочка ще раз нявкнула, дивлячись на мене з потворної гілки дерева. Маленький, рудий з коротким хвостиком. Я пам’ятала його. Він репетував на дереві, коли ми з Кіром йшли зі школи. Люди байдуже проходили повз, байдужі до горя маленької істоти. І лише десятирічний хлопчик в окулярах зупинився, а потім безстрашно поліз на високу акацію рятувати малюка, а я стояла внизу під деревом, захоплено стежачи за другом, злякана та горда.
– Кирило… – пошепки покликала я. - Кіре... ти тут?
Хрип під деревом. Тихий, слабкий, сповнений болю. Кирило сидів на чорному піску, привалившись до мертвого дерева плечем. Блідий і втомлений, непритомно дивлячись в чорне небо. На мене він навіть не глянув, тільки гірко посміхнувся і заплющив очі. Прийняв мене за галюцинацію?
- Кирило, це я... Підбігла, звалилася навколішки поруч із ним, потрясла за плече. Він здригнувся і розплющив очі.
– Настя? - Уражене питання. – Ти… Ти справжня?
- Справжня, - кивнула я, сідаючи поруч. – Наскільки це можливо у подібному світі.
- Як ти мене знайшла?
- Випадково... твої спогади. Чому ти згадав, як ми кошеня знімали з дерева?
– Це? – Кирило обійняв, притискаючи до себе. - Тоді ти вперше мене поцілувала...
– Я?
– Так. В подяку. В щоку.
- Не пам’ятаю.
Кирило похитав головою і поцілував мене у тем“я. Я обережно підвела голову до неба. Чорні крапки стали помітнішими, шлейфи темряви, що тягнуться за ними, теж. Це не тіні, це ті, хто відкриває полювання за тими хто потрапив у цей світ, ті, хто часто повертається з ними в наш світ... з ними чи замість них.
- Потрібно йти. Вставай.
– Не можу, – Кирило втомлено похитав головою. - Немає сил. Не можу йти... Погано. Це я від кордону тупала, а Кирила закинуло сюди одразу. Втомленого і вимотаного всім одразу: і переродженням, і Інниними чарами, і Машкиним приворотом... Як же мені його витягнути?
- Постарайся, Кирюша, чи нас тут двох відловлять. А я не хочу.
Ми обережно встали. Постояли. Похиталися і впали в попіл. М-так. Попадалово...
- Сонечко, давай ти сама. Добре? - Усміхнувся мені мій Кір. – Ну, не вийшло, ти ж намагалася…
- Ні, - я злісно рвонула його за руку. - Перестань зараз же.
- Тихо тихо. Ш-ш-ш-ш-ш, – Кір обійняв. Поцілував. – Давай. Додому. Там тато та мама. Ти там потрібна.
– Ні. Ні, - я тихо схлипнула і відштовхнула лікантропа.
- Так, Настуню, - гаркнув Кір. - А я? Ну кому я потрібний?
- Мені потрібний, - шепотіла я, обіймаючи чоловіка. – Мені.
– Ти собі іншого знайдеш.
- Ні.
Чоловік зашипів. Вилаявся і злісно саданув кулаком по піску впереміш з попелом.
- Настя, сонечко, ну, будь ласка... Ну заради мене.
- Я заради тебе сюди приперлася, - я заплакала.
Кирило зітхнув, обійняв, притиснув сильно до себе.
- Зайчик. Я тебе дуже люблю. Я нікого не любив. І, мабуть, не полюбив би. Будь ласка, заради мене, піди. А? Тобі жити треба далі, ти ж зможеш...
– Я без тебе не зможу, – тихо прошепотіла я. – Як я житиму, якщо ти тут розчинишся?
- А ти пам’ятай про мене, га? Пам’ятай, – Кирило обережно витер мені сльози. – І я буду поряд. А ти житимеш і мене згадувати...
А я знову заплакала, розуміючи, що витягти сама його не зможу. Не впораюсь. Сил не вистачить. Це я, моя вина, що Кір зараз тут. Розпач позбавляв сил дихати та думати. Тільки біль... безмежний, неконтрольований. Я зрадила його. Зрадила всіх тих, кого клялася оберігати і захищати, тих, хто потребував мене. І ось, ось вона, платня. Доля не терпить зрадників... Ось вона, моя кара.
– Так. І чого сидимо, чого ревемо? – пролунало над вухом. - Я, між іншим, тут уже не вперше, і мені тут ще в той раз не сподобалося.
Ревіти я перестала. Витріщилася на Федька, зовсім не прозорого Федька, що стоїть наді мною.
– Федю?
 - Ага, це я, - кивнув мій полтергейст і сів поруч із Кирилом. – Я за тобою одразу пішов, тільки так, щоб ти не бачила, – і вже зло додав. – І як нитку порвала, теж бачив…
 – Ось і молодець, – кивнув Кір. - Хапай Аську, і дуйте звідси.
- Не зрозумів? – напружився привид.
- Він не може йти, - пояснила я.
— Тоді гратимемо в партизанів, — кивнув полтергейст. – Кирюха, ти у війну грав?.. Ось, ти в нас поранений будеш.
Кирило очі закотив, але відбиватися одразу від двох настирливих рятувальників уже сил не було. І ось ми рушили пустелею – блідий Кирило і ми з Федею, що зображують милиці. Я продовжувала коситися на небо, де так само снували чорні смерчі. А зір у них чудовий.
- Тепер знайти б дорогу, - прошепотіла я.
- Ще б знайти її непомітно... - задумливо простяг Федір, дивлячись у небо.
Вони наближалися. Чорні вихори один за одним обрушувалися на землю, змушуючи попіл хмарами злітати вгору.
– Федю, дуй додому, – гаркнула я, спостерігаючи за бурею в пустелі.
– Ага, зараз, – огризнувся привид. - Там Семен, він мене кошмарити за тебе буде, я краще тут залишусь.
Темрява наближалася. Кирила хитало все сильніше, мене теж трусило від страху. А головне, жодної надії на порятунок. Нитка моя загубилася, був би час – знайшли б, а так… Я міцніше обняла Кирила, схопила за руку Федю. Я судомно думала, що робити, і намагалася не піддаватися паніці. Але як не піддатись, якщо ти вже без секунди ніхто? І було до божевілля страшно за тих, хто зараз стояв поряд. Соромно за те, що втрутила у все це Федьку. Він міг переродитися. А Кір? Не вберегла, не захистила. Хотілося вити і гризти горлянки темним тварюкам. Але що я можу? Молитися за спасіння... Слова прийшли самі. Піднялися з глибини душі, а руки потяглися до шиї, де на конопляній мотузочці висів простий олов’яний хрестик. Світло – це маяк, то може вийде?
І я бурмотіла про себе молитву, просячи про спасіння. Не себе. Двох безвинних душ, які стали жертвами обставин. Жоден з них не заслужили бути тут. А я? Я про себе взагалі цієї миті не думала. Мої гріхи – моя розплата. То чому платять ті, хто навіть не був поруч зі мною в ті моменти? Я відчувала міцні обійми Кирила, вперше в житті відчувала пальці Феді, що стискали мої. А ще чула свист і гуркіт темряви, що наближалася.
Сльози текли по щоках, біль розривав серце. Так не має бути. Не може все закінчитися так, не повинні гинути добро і світло, поглинені пітьмою. І земля здригнулася, зовсім близько, над вухом вражено зітхнув Кирило, Федя вимовив щось крамольно нероздільне. Все, що я пам’ятала далі, – це оглушливі плескання велитенських крил та світло. Сліпуче світло, що випалює очі, і...
Я вивалилася в реальність, судомно ковтаючи ротом повітря і мружачись від світла лампочки.
- Настуня ... - У груди мені бухнувся заплаканий Семен.
Поруч сів і обійняв Рудик. Довго та вдумливо пояснював мені, чому я ідіотка і що за це зі мною треба зробити. Поруч блякло світився Федя. Ліза стомлено терла обличчя, пересівши з підлоги на диван. Потім підійшов стомлений і блідий Кирило, сів поруч, обійняв і поцілував у щоку. І я знову заплакала, уткнувшись перевертню в плече, все ще не вірячи, що в нас вийшло.
А ще виразно зрозуміла, що мені не пощастило. Не буває везіння у цьому житті. Бувають уроки, покарання та подарунки. Життя навколо – це не просто блага і зручності впереміш із проблемами та нещастями, це школа, де ми пізнаємо суть світобудови та самих себе. Усвідомлюємо себе та свої обов’язки у цьому світі. Я свій урок провалила. Забула, що таке бути мною.
Бути відьмою, бути обдарованою, бути посвяченою в таємницю – значить разом із даром отримати обов’язки та відповідальність перед вищими силами. І від них не втекти, не сховатись, не відмовитися. Я надто довго ігнорувала своє призначення, і мені прямо показали, до чого приведе моє нехлюйство. У всесвіта на мене плани. Кирило потребуватиме мене, він моя доля, але будь-який подарунок потрібно заслужити. Мені ніби крикнули у вухо: «Порозумійся і працюй».
Туди, за межу, потрапляє багато хто, і їх близькі переживають те саме, що й я. Мені показали, що байдужість до свого обов’язку, дрібниця, незначний вчинок здатні в майбутньому зруйнувати життя, і не одне. Ось що означає бути відьмою – прийняти свій дар і виконувати свої функції у налагодженій шахівниці. А за непослух боляче б’ють по голові, мені пощастило – мені погрозили пальцем. Я солдат, і я прийму бій. І сил мені вистачить, тому що я тепер у себе вірю і мені є за що боротися, а це сильніше за будь-яку магію. Я свій урок засвоїла. І ховатись далі не буду. Має рацію Мишко, у нас пенсія тільки посмертна... і то не завжди. Що ж, зате працюватиму на одній із наймальовничіших вулиць міста...