Глава 16

Машину трясло і підкидало на вибоїнах нічного міста. Так, є ще в нашому місті місця, до яких цивілізація з асфальтом і щебенем ще не дійшла. Точніше, вона дійшла, років так двадцять тому, а от повторно зазирнути в закутки й подвір’я ніяк не збереться. Так що сиджу на задньому сидінні авто і намагаюся розкласти карти, під відчайдушну лайку упиря.
- Праворуч, - підстрибуючи на сидінні, озвалася я.
- Вже точно? – зло зашипів Рудик.
- Це карти, а не навігатор! – я теж була на взводі.
- Точно, - відповіла Ліза, що висунулась у вікно. – Я вже знову його слід чую.
- Дівчатка, ви як хочете, але я пропоную Кіра на ланцюг посадити, - викручуючи кермо, гаркнув Рудик. - І спокійніше, і надійніше.
Ляпас від Лізи вийшов напрочуд дзвінким. Упир зашипів і потер почервонілу шию.
- Лізок, а можна без БДСМ? А? - У своїй звичній манері гаркнув вампір. – На нас діти дивляться.
- Діти зараз ще й додадуть, - струшуючи карти в рюкзак, відповіла я. – Рюкзаком по темені.
У світлі фар майнула тінь. Занадто швидка, надто велика і надто нелюдська. Ми наосліп гналися за Кирилом уже годину, а може, й більше. Миготіли дороги та сквери. Ми петляли по дворах і закутках, орієнтуючись то по моїм картам, то за Лізиним нюху. І ось у районі чергового парку з якоюсь присвяченою перемозі у другій світовій війні назвою лікантроп потрапив у поле нашого зору. Тінь дременула від світла фар і шмигнула у частокіл соснових стовбурів, мабудь якийсь парк.
– Ну, а тепер переходимо до легкої атлетики, – прогарчав упир, вискакуючи з авто.
І ми помчали слідом за Кирилом. Ну як помчали, я з моїми, м’яко кажучи, слабкими здібностями до фізкультури дуже відставала від мертвого кровососа, у якого нічого і ніде не кололо, і від перевертниці, що наполовину трансформувалася. Коротше, я вже майже знепритомніла, коли Рудик закинув хрипку мене собі на плече і помчав за Лізою.
– Ася, закінчуй зі своїми дієтами, – перестрибуючи лавочку, відчитав мене вампір. – Одні кістки під пальцями.
- Яяяяя її на діє...ай, - спробувала відповісти я.
- Тоді починай жерти, Анастасія! - так само не припиняючи біг з перешкодами, повчав мене упир. – А то гастрит та дистрофія не за горами.
Я промовчала у відповідь, тому що, ударяючись головою об чужу спину, дуже складно вести світську бесіду. Почулося призовне і сумне виття з темних закутків парку. Ліза, що мчала попереду, завмерла і розгублено дивилася в темряву. У мене майнула тільки одна думка: не дай Боже нас таких тут побачать прості прохожі!
Справа в тому, що Рудик зараз теж увімкнув свій „бойовий“ режим, через що риси обличчя загострилися, шкіра з блідої стала білою, очі горіли червоним вогнем, а ікла ще чіткіше окреслилися під верхньою губою. Ще й розпатлана я бовтаюся на плечі. А поруч Ліза зі звіриною мордою, іклами, пазурами та розвиненою нелюдською мускулатурою. Коротше, ходячий привід для інфаркту очевидний. Ну, може алкаша якогось від запою вилікуємо, земітувавши буйство «білочки». Рудик теж обернувся всім корпусом туди, звідки понеслося виття. Тільки диво вберегло мене від зустрічі головою з шорстким сосновим стволом. Я тихенько вилаялася і шльопнула Рудика по нозі.
- Не зрозуміла? - Розгублено відгукнулася Ліза.
– Не зрозуміла чого? – так само вниз головою, поцікавилася я.
Підняти голову страшно, навколо сосни і кровосос, що вічно обертається із сторони в сторону. Загалом я була обережна, як ніколи.
- Він самку кличе, - повідомила Ліза.
- Що-о-о-о-о-о-о? – я підняла корпус перпендикулярно спині Рудика. Сосни мене вже мало бентежили.
– Ось і я про те саме, – розгублено піддакнула Ліза.
- Мало того, що перевертень, то ще й кобель, - підсумував Рудик.
- Кір не такий, - заволала я, утримуючи той самий кут прилягання до Рудика.
- Не такий, не такий, він ще й з вивихом, - кивнув упир, і ми рвонули на поклик. Місяць дійшов висновку, що йому сьогодні можна пофілонити, тому дорогу нам не освітлював. Я висіла на Рудольфі і молилася лише про те, щоб на наступному віражі мене не доклали об сосновий стовбур. Але наш забіг добіг кінця. Попереду відкрилася галявина з багаттям. А біля багаття стояла невисока дівчина в шифоновій сукні. Ми причаїлися за однією з сосен, Рудик поставив мене на ноги. Від різкої зміни напряму потоку крові мене почало тягнути до землі. „Солдатиком“ тягнути. Рудик вилаявся і, підхопивши моє тільце, притулив його до стовбура сосни. Полегшало.
- Відьма, - промовив упир, висуваючись з-за сосни. –
 Упир, – огризнулася я.
– Що? Я не про тебе, я про ту, - і Рудик тицьнув пальцем у дівчину біля багаття. Ліза тихенько підкралася до нас і встала поряд з упиром. Так як мене вже не хитало, не нудило і навіть зір став нормальним, без кіл і плям перед очима, я змогла розглянути «відьму».
- Мати моя жінка, - обіймаючи сосонку, простягла я. - Це ж Маша ...
- Яка Маша? - Прошепотіла Ліза.
- Наша Маша, - у мене думки зараз були про інше.
- Потім поясниш, - кивнув упир.
А події розвивалися. Маша (тепер я вже точно розгледіла) ходила навколо багаття з ножем у руці і бурмотіла собі під ніс якісь слова. А поряд за сосною стояв Кирило, що повільно набував людського вигляду. Я заплющила очі і вслухалася. Шелест листя, шарудіння в траві і ледве вловимий наполегливий шепіт. Розплющила очі і придивилася до темряви навколо вогнища. Вона стояла там, бридко скалячись і потираючи кістляві рученята. Тінь. Чекала. Чого?
– Кирило Олеговичу? - Маша розгублено кліпнула і глянула у пітьму.
Висока постать відокремилася від дерева і вийшла в пляму світла від багаття. Кирило був у трансі. Очі гарячково блищали, плечі поникли, тіло раз у раз зводило судомою від напруження. Магія призову, лише її прояви настільки пригнічують волю. Я скосила очі на ніж у руці дівчини. Прив’язка на крові, одна з найпотужніших і найсильніших впливів на свідомість.
Де проста, звичайна дівчина могла набратися цієї дичини? Тінь. У кого ще вистачить знань і вміннь підштовхнути на пошуки і вказати потрібний обряд. Так Так. А ви все ще думаєте, що всі ваші думки ваші? Ну, здебільшого так, але тільки темним або світлим силам (байдуже яким, хоч фіолетовим) нічого не варто підштовхнути вас туди, куди їм потрібно. А Маша так нав’язливо шукала спосіб отримати Кирила, що вже до інкуба дошукалася. Загалом тінь прийшла на все готове… Я різко вискочила зі свого укриття.
- Маша, не смій! - гаркнула я, крокуючи до дівчини. – Або я тебе сама приріжу.
– Ти? – і дівчина з ненавистю дивилася на мене. - Ти що ти тут робиш?
- Рятую твою душу, - гаркнула я і вирвала у дівчини з рук ніж.
Тінь зашипіла і підпливла ближче до мене. Ага. Щас, лякаюся і йду закопуватись.
– Душу? - Голос у дівчини здригнувся. – І це кажеш мені ти?
Ситуація переставала бути дивною і почала відверто мене лякати. Маша мене теж лякала своїм гарячковим блиском в очах і нелогічністю поведінки. Адже логічно було б злякатися.
- Маша, що ти зробила? – я злякано дивилася на дівчину, потім на Кирила, що завмер.
Гарячковий блиск в очах дівчини, бліда шкіра, тремтячі руки. І цей надрив у голосі, ненависть, з якою вона зверталася до мене. У мене були дуже погані передчуття.
- Те саме що й ти! Відьма! – погляд у дівчини був шалений. - Я рік намагалася привернути його увагу. Рік! А ти прийшла, і він уже за тиждень переїхав до тебе жити.
– Маша… – я стомлено закотила очі.
М-да, ще один приклад одержимості. А ще одвічне людське бажання знайти крайнього. Не любить її мужик, так це не тому, що вона міль непритомна, а тому що я відьма. Нормально, так?
– Що у тобі такого? Я була тобі вдячна, ти мені врятувала життя, але ти, – Маша істерично заплакала, – тепер я знаю, що це за сила. Ти ж така ж миша, як я. І я вирішила стати такою ж ... Я ... він мій! Я на все піду... Не віддам!
Я злісно заліпила дівчині ляпас, гасячи на корені бажання довго і зі смаком бити ногами до повного задоволення.
- Я не робила приворот... - рикнула зла я, - а ти ідіотка...
Не договорила. З жахом озирнулася на Кирила: той гарчав глухо й зло, як пес, господаря якого намагалися образити. Мерзенно захихотіла тінь у напівтемряві, шепітки посилилися, темрява заворушилася і підповзла ближче, готова ввібрати біль і злість. Рудик метнувся вчасно, збивши Кирила з ніг і поваливши за секунду до того, як той вчепився б мені в шию. Чоловіки впали на землю, почалася бійка, тіла качалися по землі, лунало гарчання і лайка.
Ліза кинулася на допомогу упирю, я спробувала також бути корисною і вхопила величезну палицю. Кого зібралася нею бити, ще не вирішила, але вже підготувалася, що теж непогано.
– Що… що відбувається? - пискнула очманіла Маша.
– Чого ти й хотіла, – прошепотіла я. - Тіло Кирила підкоряється тобі.
– Що? Тіло?
- А ти чекала, що після привороту він тебе покохає? - гаркнула я. - Це всього лише вплив на фізіологію, будить хіть і ревнощі. Все. Кохання не буде, він просто не зможе від тебе піти. А Кирило - перевертень, і зараз він захищає самку.
- С-с-самку? – у Маші стався «підвис» від надлишку інформації. - Перевертень?
- Ага, це означає, що в нього буде і хвіст, і ікла. А з твоєї вини – ще й купа проблем із інквізицією.
– Інквізицією? - Маша шалено переводила погляд то на Кіра і Рудика, що б’ються, то на мене.
- Ага, це такі хлопці, які за нечистю ганяються і всіх без розбору палять, - гаркнула я. – І таких, як ти, також. Ти який обряд робила, ідіотко?
- Я не ... Я не пам’ятаю, - вражено сказала Маша і сіла на землю. - Голос шепотів...
Ясно. Чудненько. Маша чаклувала, не приходячи до тями. І що мені з цим робити? Кирило вирвався, як не чіплялася за нього Ліза, той був більший, сильніший, і кайдани людських емоцій зараз його не тримали. Тепер перевертень і упир кружляли по галявині, готові до кидка противника і готуючись його відбити. Питання, хто здасться першим. Бійка не відбулася. Пронизливий свист і в тіло Кирила встромилися чотири дротики з строкатим оперенням. Рудик вилаявся, Ліза відчайдушно застогнала, я нарешті випустила злощасну палицю. - Інквізиція, нікому не рухатися! – долинуло з темряви.
А потім на галявину вийшло двоє міцних хлопців у чорному. Обійшли Лізу та Рудика, один із них забрав у мене відібраний у Маші ніж.
– Стійте. Це непорозуміння! - Зірвалася я, коли несвідомого Кирила, підхопивши під руки, підняли з землі.
- Непорозуміння? – підняв брову один із хлопців. - Новонавернений, що не реагує на стримуючу руну, бігає містом і втратив людську свідомість.
- Це через неї, - я тицьнула в Машу пальцем. – Заборонені обряди, заклик тіней, ментальне насильство над особистістю.
– Розберемося, – почувся знайомий голос.
Я злісно обернулася до того, хто говорив. Мишко стояв біля сосни, привалившись до неї плечем. Спокійний і розслаблений, ніби не людину на страту забирає, а за грибочками до лісу зайшов.
- Мишко? - Я розгублено простежила, як Кирила посадили під сосну. – А що ти тут робиш?
– Патрулюю. Мене ж підвищили. Не знала?
 Я розгублено хитнула головою, а потім підбігла до чоловіка.
- Мишко, це все непорозуміння, він не сам.
- Ась. Він нестабільний із самого початку, – скривився Мишко. - Я ж його справу у Віки взяв. Руна не гасне вже кілька днів.
– Але на нього магічно вплинули, – верещала я. – Йому просто складно. Мишко, він просто ще не справляється!
– Так? А коли він упорається? - Єхидно уточнив інквізитор. – Коли придушить когось у супермаркеті чи загризе у парку?
Я зблідла, а Мишко, рвонувши мене за руку, боляче штовхнув на сосновий стовбур.
- Я одного не можу зрозуміти, - прошипів він, дивлячись мені в очі. - Навіщо ти підставляєшся... У тебе ж чиста характеристика!
Я мовчки свердлила його злим поглядом.
- Мишко, - пошепки попросила я, чіпляючись за відвороти його куртки, - відпусти нас, будь ласка.
– Що? Ти в своєму розумі? Він же однією ногою ТАМ!
- Я бачу. Але є ще час. Дай мені шанс до сходу сонця, - я як божевільна чіплялася за його одяг, з благанням заглядаючи в очі.
- Ти збожеволіла? – гаркнув Михайло. – Несанкціоноване занурення? Порушення трьох статей! Навіщо тобі це потрібно? Він уже не мешканець серед нас...
- Тоді і мене з ним забирай, - відпускаючи Мишка, видихнула я.
– Ася, що з тобою? – мене схопили за плечі і труснули щосили. - Ти з глузду з’їхала, йти на фактичну смерть заради якогось мужика... Про себе подумай!
- Подумала, - байдуже озвалася я. - Я без нього все одно жити не буду. Яка різниця, як я помру?
- Ася!
- Ти не зрозумієш.
Нехай. Мені було боляче. Хотілося впасти і померти так, дивлячись у небо. Все руйнувалося, я не справлялася, ґрунт невідворотно випливав з-під ніг. Я не змогла втримати того, хто був мені дорогий.
- Не зрозумію... Ти так думаєш? - Голос у Миші був дивним.
Я втомлено глянула на оперативника. Той не блимаючи дивився на мене, напружений і злий, з холодними сірими очима.
- Я його люблю, Мишо. Я для нього на будь-що піду...
– Я теж… люблю, Настю, – видихнув Мишко. – Тільки ти навряд чи зрозумієш. Крива усмішка і повний гіркоти і неможливої ​​туги погляд. Мишко зітхнув, відступив від очманілої мене вбік і рушив до своїх співробітників.
– Допоможіть покласти його в машину, – коротко наказав Михайло.
- Дівчина, - кивок на тремтячу Машу, - поїде з нами. Перевертня перевіримо з ранку.
Ліза тут же схопилася на ноги, Рудик, брязкаючи ключами, повів оперативників до свого авто, а ми так само стояли на галявині біля вогнища. Я і чоловік із мого минулого. Потрясіння моє межувало з шоком. Його слова, його вчинок...
– Дякую, Мишко, – пошепки подякувала я.
- Не чекала, так? – криво посміхнувся той. - Не одна ти на все готова...
Мій шок міцнішав. Я підійшла і щосили обняла чоловіка. Не чекала від Михайла такого жесту. Він хмикнув і у відповідь теж обійняв, похитавши в обіймах.
– До світанку, Настю, – холодно нагадав інквізитор. - Вранці, якщо він не буде в нормі, я його заберу. Іди, рятуй своє щастя...
У машину я сідала вражена та дезорієнтована. Кирило сопів на задньому сидінні, Ліза та Рудик мовчки сиділи попереду. Заревів мотор.