Глава 15

Отця Сергія ми залишили вдома з Інною для проведення повчальної бесіди. Кирило зосереджено кермував у бік моєї квартири, як завжди, воліючи мовчати за кермом.
– Втомилася? – несподівано подав голос перевертень.
– Ні. Навіть легше стало, – знизала я плечима. - Я прийняла Інну за розважливе стерво, а вона...
- Дурепа.
- Згодна. Але мені її шкода.
– Тобі всіх шкода, Асю, – усміхнувся Кирило. - Я й раніше знав, яка ти, але помотавшись з тобою по різних дивних місцях, зрозумів, що закохався знову.
– Правда?
– Правда. Ти так намагаєшся зрозуміти людей. Обміркувати та знайти виправдання їхнім вчинкам. Ти навіть Інну не засуджуєш.
- Ти ж не засуджуєш дітей за помилки, - знизала я плечима.
– То діти…
– Для більшості людей містика – це спосіб розважитись, – зітхнула я. – Безневинний та смішний. Вони як діти із сірниками: мало хто розуміє небезпеку, що загрожує. От і Інна така... І Маша.
Кирило замовк і тільки щелепи стиснув міцніше. Тепер ворожість Кіра до Маші ставала зрозумілішою. І нехай він не відчував, що саме вона робила привороти, його звірина суть вловлювала небезпеку від цієї дівчини, відчувала її прагнення підкорити його душу. Звідси його грубість та роздратування.
– Що з Машею робитимемо? - Викручуючи кермо вправо, уточнив перевертень. – Зазирну до неї днями. Сподіваюся, її так тіні не обліпили, як Інну. Але я краще з панотцем, але без тебе змотаюся.
- Не довіряєш?
- Ти просто дуже гостро реагуєш, - м’яко посміхнулася я.
- М-так. Вибач. Зірвався.
- Буває, - відмахнулася я. – Ось обростеш хутром, відростиш хвіст, тоді тебе й попустить.
– Добре, бо я себе вже боюся.
- Не потрібно. Страх вбиває першим, – знову знесло мене на вчення. - Від нього паніка, помилки, істерики... Вір собі і в себе, Кирюша. Інстинкти є інстинктами, але я точно знаю, що ти не вб’єш. Совість – це стоп-кран, а в тебе совість дуже розвинена.
- Мені б твою віру.
- Розвивай. Ця найважливіша зброя проти темряви в душі, – зітхнула я, – і не тільки. Віра здатна багато на що. Але лише щира.
– Скажи тричі «вірую», – криво посміхнувся перевертень.
- У нашому з тобою світі єдиний спосіб триматися на плаву - це йти за світлом і вірити в його силу, інакше боротьба програна від початку.
- У тебе віра сильна?
- У мене? – я нервово почухала кінчик носа. - Не думала. Вона в мене ґрунтується не на проповідях та казках. Я знаю, що є зло, я бачила, на що воно здатне. А значить, є і добро, і воно теж на багато здатне для захисту нас. І я просто вірю, що мене не залишать і в потрібну мить простягнуть руку допомоги. – А чому зараз не протягнуть, Асю? – зітхнув перевертень. - Його допомога була б до речі.
- А зараз ми і самі справляємося, - бадьоро сказала я. - Темрява розбещує подарунками, світло ними нагороджує. Одні пробуджують ледарство і голод, інші – силу духу та стійкість до труднощів. Тож терпи і борись.
– Тобі б ціни на проповідях не було б, – реготнув перевертень.
– Не люблю публічність.
Я потяглася і поцілувала Кіра у поголену щоку. Той у відповідь узяв за руку і ніжно стиснув мої пальці.
– Асю, а що треба ще знати про «сіру зону»? – несподівано озвався задумливий Кір.
– Не драматизуй. Все буде добре.
– Ася, я не пам’ятаю, як мене зриває. Я приходжу в себе від твого голосу, а в руках чиясь шия, – гаркнув Кирило.
Сама знаю, що все погано. І що далі, то гірше. Ми зняли привороти Інни, і шматки магії і ментальний впливів перестали дратувати ауру перевертня, але все ж таки я пам’ятала про тіні, що стояли на балконі. Якщо вони взяли слід, то дотискатимуть доти, доки мають можливість. А час у них є доти, доки перевертень не переродиться повністю і не підкорить у собі звіра. До нової повні. Але й потім вони намагатимуться. Вони завжди намагаються.
— Це місце, де дух — людське й чисте, що є в нас — гине, якщо не може знайти шлях до себе, — повільно почала я. - Ти продовжуєш жити, вести звичне життя. І з кожним разом, піддаючись спокусі, будеш на крок ближче до прірви, тієї безодні, звідки вже колишніми не повертаються.
- Ти ж повернулася, - посміхнувся Кір.
- А хто сказав, що я колишня? – пирхнула я. – Я не така, якою була. Стала злішою і критичнішою. А не висмикни мене звідти бабця, я б зараз ходила містом і творила капості від дрібних до великих. Дивлячись, що треба було б моїм побратимам.
- Але ж ти повернулася. І не загубилася.
- Виверт у тому, щоб не забувати, - зітхнула я, - хто ти і ким хочеш бути. З останніх сил чіплятися за свою пам’ять, за тих, хто тобі дорогий і близький. Не знаю як, але в тому світі ти немов розчиняєшся, стаєш нічим, і чим довше ти там сидиш, тим байдужішим робишся до цього світу. У нашому світі ти все той же, тільки все частіше впадаєш у стан, схожий на транс. Свербить одна нав’язлива ідея, а той світ все сильніше і сильніше затягує. Нічні кошмари, шерехи та шепіт з кутів. Провали у пам’яті, дивні, нелогічні вчинки. Але це не так часто буває. А нелюди всі через таке проходять, ми ж ближчі і до темряви, і до світла. Ми всі теж нечисть частково. Але, потрапивши в той світ, єдиний шанс не втратити себе – це триматися за пам’ять; це та ниточка, що здатна вивести у світ людей. А ще віра. Віра в себе та в те, що ти встоїш.
Ми мовчки їхали засинаючим містом. За вікном мчали вогники ліхтарів, накрапував дрібний дощик, що змусив дорогу виблискувати і іскритися. Машина в’їхала на міст. Тепер я милувалася містом, яке акварельним розписом відбивалося в річці. Горіли вогні багатоповерхівок, що стояли на правому березі, плавали катери, обвішані лампочками та гірляндами. Там зараз весело, музика гримить, народ гуляє.
- Кирюша, давай на набережну сходимо на вихідні, - звернулася я до перевертня.
- На романтику потягло?
– Ага. Там так добре вечорами. Хвилі шелестять, качки плавають.
- Добре. Купуємо батон і йдемо годувати качок, – кивнув Кір.
– Люблю тебе, – тихо прошепотіла я перевертню.
– А я тебе, – така ж тиха відповідь.
– Ми впораємося, – рішуче заявила я.