Глава 12

- Ну не переймайся так, - перебільшено бадьоро заволала я. - Ліза Рудика через день тріпає!!
- Вона цього теж не пам’ятає? - З гіркою усмішкою уточнив чоловік.
- Кіре, провини твоєї в цьому немає. Ліза ж попереджала, - зітхнула я, погладжуючи Кіра по руці.
- Я це розумію, - здавлено відповів Кирило. - Як і те, що мало тебе не вбив.
- Так не вбив же, - весело завищала, незважаючи на старання вийшло істерично.
Ми вже годину сиділи з Кіром на кухні, розпиваючи чай. За вікном уже червонів горизонт, але сну в жодному оці не було. Федя та Семен тупцювали в кімнаті, боячись входити. Сусіди, слава Богу, не приходили, звикли, мабуть, до того, що в моїй квартирі шуми незрозумілі за моєї відсутності. Все ж таки репутація в мене була. Хилява, але й то хліб.
- Ти ще почни говорити, що це не моя вина, - невесело посміхнувся перевертень.
Я нервово пересмикнула плечима. Образ тіні в дверях знову став перед очима. А якщо це було не грою світла? Що, якщо за Кіром теж почали полювання?
– Такий варіант також можливий, – зітхнула я. – На жаль, обраним рідко вдається вести своє життя без бою.
Кирило запитально вигнув брову, продовжуючи мовчки свердлити мене поглядом. Що ж, я до останнього сподівалася на диво.
– У кожному з нас, і не важливо, людина чи нелюд, у всіх нас живе щось темне, зле, заборонене. В одному воно спить постійно, в іншому прокидається, але його знову змушують замовкнути, а ось третій повністю піддається владі своїх демонів. У кожній душі є червоточина. І цю червоточину можна як скоротити до розмірів крапки, так і розширити, заповнивши нею всю душу.
- А, це ти мені зараз теологічну лекцію читатимеш? – хмикнув Кір. - Про ангелів і демонів, які спокушають людей?
– А це той світ, у якому ми живемо, – знизала я плечима. – І на жаль, Кирю, такі, як ти і я, привабливіші за простих людей.
– Війна добра та зла?
- Ця війна почалася задовго до нашої появи і не закінчиться, доки існує світ, - пробубнила я відомі з дитинства слова. – Битви день за днем ​​протікають на очах у простих людей, за кожне життя, за кожну душу. Кожен сам виборює себе, а коли сил не вистачає, приходить на допомогу інквізиція.
– То вони не лише піромани, а й армія порятунку? – картинно сплеснув руками Кір.
Все ж таки ми обидва рятуємося від стресу гумором.
– Кожен врятований – це наша перемога, кожен втрачений – новобранець в армії супротивника, – розвела я руками. – І цей бій ніколи не припиниться, і лише від кожного з нас залежить, чиї лави отримають поповнення. Ти не замислювався, звідки беруться домовики, ангели-охоронці та інші обережні сили?
- Я думав, вони якось так самі по собі є, - почухав за вухом Кирило. – Ось є людина, є й ангел-охоронець.
– Ну з домовиками теж так, якщо в будинку довго мешкає один рід, то домовик зароджується як астральний відбиток цього роду. Егрегор. Але може й блудний дух, наділений певними якостями, здобути другий шанс не у світі живих, а як їхній помічник.
- Так, значить, і навпаки теж так?
- Так, злі духи теж були людьми, - підтвердила я слова Кіра, - Багато чаклунів втілюються знову в найкапостніших і зліших сутностях.
– Тепер ясно, навіщо їм переманювати людей до себе, - зітхнув перевертень.
- Так, така собі рекрутська філія з відправкою прямо в пекло, - невесело посміхнулась я у відповідь.
– А ти начебто партизанського руху.
- Скоріше спецназ, - реготнула я. – Хоча всі люди, хто бореться з темрявою в собі, усі ми цеглини у стіні, що відокремлює наш світ від зла.
Кір уважно розглядав моє обличчя. Ми мовчали, обмірковуючи те, що відбувається. Я боялася говорити перевертню те, що вже давно розуміла. Страшно це, адже я знаю, що буде далі, а він – ні.
- Ася, ким ти була в інквізиції? – тихо спитав Кір.
- Консультантом по тінях, - хрипко зізналася я.
- По кому? – Кір насупився, – Це демони?
 – Ні, – я хитнула головою і почала розповідати, коли вже у нас день одкровень. – Ці тварюки живуть у тонкому світі. Вони нишпорять у пошуках жертви серед людей. Шукають одержиму людину. А одержимість буває будь-яка. Є мрії чи бажання, а часом просто ідеї, які нав’язливо переслідують людину. Такі нав’язливі стани притягують енергопаразитів та живлять їх. Подібні тварюки не такі небезпечні. А от коли мрія стає одержимістю, тут два шляхи. Одна людина робить все, щоб досягти бажаного, мріє про машину – накопичує гроші, навчається для гарної роботи, добивається кохану людину. А є ті, кого бажання майже позбавляють розуму, і для досягнення мети вони готові на все, досягнення бажаного стає для них важливішим за методи досягнення. Ось за таких одержимих і беруться тіні.
– Але ж це не демон? - Уточнив мій цікавий лікантроп.
- Ні, це саме тінь, так вони і називаються, - продовжувала я свою лекцію. – Демону для життя потрібне людське тіло, без нього він не здатний довго перебувати у нашому світі. Демони – істоти зовсім іншого світу.
– А тінь?
– Тіні – це жителі сірої зони, вони легко проникають у світ людей і живуть у ньому безтілесно. Їхня мета – душі. Здобути душу не так просто, або людина сама її віддає або змінює на щось добровільно або за обманом, або її доводять до стану, коли її душа стає легкою здобиччю.
– Тобто ці тіні – щось на зразок провокаторів?
– Саме. Вони нашіптують людям різні гидоти. Провокують на різні гріховні вчинки, все залежить від самої людини. А далі – безумство, суїцид чи вбивство. У церковних книгах їх називають бісами. Тіні - один з їх різновидів. І вони цілком здатні нашкодити людині самі собою, не вселяючись у чиєсь тіло.
- І це все для того, щоб затягнути душу в пекло? - здивувався Кирило.
- Не в пекло, - покачала я головою, - У сіру зону, світ на межі пекла та раю. Світ на межі сну. Світ без законів, правил, кордонів та часу. Я ж кажу, що не так легко відібрати в людини душу. Будь-яка душа здатна отримати прощення і піти у світло. Не нам вирішувати, кому куди дорога. А от у сірій зоні душа потрапляє у капкан. Цей світ нічий, він немов виворот нашого, реального світу. І тому є ангели смерті, здатні вивести душу до світла чи справедливого суду. Тому душі називають заблудлими, вони блукають у сірій зоні, одні знаходять вихід у світ людей і живуть у ньому примарами – надовго або доти, доки їм не допоможуть здобути спокій. Так само блукають і коматозники. Якщо таку душу знаходять ангели, то ведуть її у світло чи повертають у тіло. А от якщо вона дістанеться тіням, то в їхньому полку на одного бійця побільшає.
- Ти так кажеш про це місце, наче там була.
- Була, - зізналася я. – Такі, як я змушені робити вибір у дуже юному віці. Входження на повну силу відбуваєтьсяу шістнадцять ​​років. Жахи стали снитися мені за тиждень до цього. Потім почав чутися шепіт, умовляння перейти на той бік. Я боролася, як могла, але не витримала. За день до дня народження я дісталася бабкиної книги і провела обряд переміщення. Я робила все як у тумані, а отямилася вже по щиколотку в попелі, нічого не пам’ятаючи і не розуміючи. Тільки тваринний страх та самотність. Якби баба не знайшла мене, я так і залишилася б там навіки.
– І ти пішла до інквізиції?
– З того дня я їх відчуваю. Я думала, впораюся, допомагатиму таким, як я...
- І як?
- Не впоралася, - зітхнула я. - Точніше справлялася, але врятувати виходить не кожного. А за відступництво у нашому світі плата одна – смерть. І щоразу, підписуючи звіт про те, що відбувся зрив новонаверненного, я відчувала себе зрадницею, якщо доводилося передавати його справу оперативникам. Коли розумієш, що не впорався і ще одна душа гине, поступаючись місцем у тілі злу. Важко це...
- Було щось дуже страшне? – уточнив Кирило. – Або складне.
Ось як він так уміє – наскрізь бачити мене, наче я не людина, а книга?
– До нас привели хлопчика років десяти. Перворідний відьмак з чималими магічними задатками, - я розсіяно розмішувала каву, що охолола, розглядаючи народження нового світанку. - Ми втратили його... А на тому боці знайшли нового адепта. Адже він зовсім ще дитина...
- У тобі дуже багато відповідальності, - сумно посміхнувся Кір. - У всьому звинувачуєш себе, навіть коли провини твоєї і бути не може.
Я невиразно смикнула плечем; жест, запозичений у Кирила за період життя під одним дахом. А ще мене мучило одне питання, яке я все не наважувалася поставити, але яке в даній ситуації поставити було потрібно. Кирило задумливо тягав із цукорниці цукор, я так само товкла в горнятку пійло, що ще недавно була моєю кавою.
- Кіре, а в тебе останнім часом нав’язливих шанувальниць не виявлялось? - Зважилася на запитання я.
- М-м-м-м? – Кирило перестав хрумтіти цукром.
- А що? - Просто по тобі теж хтось приворотом довбав.
– Кхе, – цукор Кирилу став упоперек горла. – Що?
– Тебе хотіли приворожити.
– Коли?
– Десь у той час, коли в тебе хутро полізло.
– А чому намагалися?
- Тому що ти перевертень, отже, нелюд, - пояснила я, - А нелюда приворожити складніше. Від таких, як ми, магія середнього та нижчого порядку відскакує.
- Хм.
– Чарував аматор на рівні бабусиних шепітків та підкладів. Так що промені пройшли мимо і ауру не зачепили...
 – А чому не сказала?
– Не була певна. Відчула це одразу, але тоді зіпхнула це на тло від переродження. А Віка підтвердила, що дія була. А це могло навести на тебе тінь.
– Значить, ти даремно психуєш, – підсумував Кір.
Невиразно знизала плечима. Може, й дарма. Може, й не було ніякої тіні... Кирило кивнув, а потім, різко скривившись, зашипів і схопився за руку. Я теж перелякано перевела погляд на зведену судомою долоню перевертня. На відміну від Кіра, я знала, що побачу. На розкритій долоні яскраво сяяла поставлена ​​руна для стеження. Сяяла вона червоним, а це дуже і дуже погано.
– Я так розумію, це означає щось дуже погане, – дивлячись на свою кінцівку, підсумував Кирило.
У мене сил вистачило лише на те, щоб кивнути. Червона руна – це не погано. Це жахливо. Це означає, що у інквізиції зареєстрували сплеск агресії лікантропа. І чим більше разів руна буде сяяти червоним, тим гірше це для нас, оскільки визнаний нестабільним перевертень зі стовідсотковою ймовірністю буде ліквідований.
– Це погано, але не смертельно, – зітхнула я. – Але якщо буде ще раз така ось штука, то доведеться їхати до інквізиторів на перевірку.
- У тебе проблеми будуть? – серйозно уточнив Кір.
- Кіро, тебе твої проблеми хвилювати повинні, - усміхнулася я і пересіла ближче. - А виходячи з того, що ми ... хм. Загалом проблеми у нас спільні.
– Я щодо «хм» згоден, – цмокнув мене у скроню Кирило. – А ось проблемами ділитися не хочу.
- Пізно, Титанік вже взяв курс на айсберг, - нервово хихикнула я і обняла перевертня.- Прорвемося.
Я відьма чи як? Особливість подібних до мене в тому, що ми не здаємося і не відступаємо. А ще... я нікому не віддам Кіра. Мого Кіра!
- Що будемо робити? – уточнив у мене задумливий лікантроп, так само обіймаючи за плечі.
- Треба буде зробити один маленький обрядець, дізнатися, хто ж це на тебе чарував, і зняти клапті заклинання, щоб виключити несподіванки. І щодо Марка треба пошаманити, – задумливо озвалася я. - А то я якось учора трохи не встигла...
- Гарний план, мій генерале, - усміхнувся перевертень, - але я питав про сніданок. У тебе тут безтілесний тільки Федя, всі інші потребують підживлення.
– А що маємо? – так само задумливо промовила я.
- М-м-м, у нас є крига, - сказав Кирило. – А решта лежить на полицях у магазині і чекає, коли ми його купимо.
М-так. Гарна я господиня. У мене мужик у будинку, що перероджується, а я весь час забуваю їжу купити.
– Тоді йдемо до супермаркету, а потім я готую, а ти чаруєш, – підсумував Кір. Чим я заслужила його? Розумний, надійний, добрий... хазяйновитий. І як я без нього дожила до своїх років?