Глава 10

Офіс лихоманило з самого ранку. Я як заєць скакала від кавоварки до комп’ютера і назад, тягала свіжозварений допінг начальству, придушуючи дике бажання плюнути в чашку Марка. Я якраз вирулювала зі свого закутка з кавоваркою, коли до приймальні увійшла Барбі. Ну просто як назвати особину жіночої статі, у якої з натуральної начинки залишилися лише нутрощі? Губи, як ведеться, накачані, вії, волосся, нігті нарощені, обличчя замазане. Груди? Судячи з кута прилягання до тіла, вставні.
Дівчина граційно відкинула волосся за спину і скосила на мене ненормально сині очі. І тут підстава – лінзи. Не жінка – конструктор якийсь. А ще було в ній щось дивне, неправильне. Мені часом складно зрозуміти свої відчуття, але для мене ця дівчина була як персик на розкладці: знаєте, такі великі та красиві, але дуже часто підгнивають усередині. Ось якось так я цю особу й бачила. Але морочитися на цьому не стала, надто багато справ.
- Добридень, чим можу вам допомогти? - Звантажуючи посуд на столик, спробувала гідно запитати я.
Ну, глянули на мене як на виродка циркового. Ах так, я їй тут у пупок соплю, волосся своє, косметики нуль, груди... Земне тяжіння впливає на мене відповідно до законів фізики. На жаль, я не могла змагатися своєю натуральністю з вкладеними в її зовнішність грошима. На жаль, хоч я і не рвалася.
- Марк у себе? – заспівала ця лялька недобита.
- Ем... Так, але він зайнятий, - розгубилася я від такого нахабства. – Як про вас повідомити?
- Не треба, я сама, - і, виляючи задом, як корова після пасовища, лялька потопала до дверей брунетика.
- Е! Жінко! - гаркнула я, з наміром не використавши слово „дівчина“. – Куди?
Я, може, й дрібна, але без підборів і тому юрка і маневрена, а отже, без проблем стала грудьми на захист робочого процесу довірених моїм турботам чоловіків. У прямому сенсі стала грудьми, загородивши дівчині вхід до кабінету. І вигляд у мене був, сподіваюся, дуже грізний.
- Відійди, ненормальна!
– Не відійду!
Двері за моєю не широкою і не могутньою спиною відчинилися; на мою радість, відкривалися вони всередину, бо прибило б мене з першого ж разу.  А якщо зважити на те, що відкрив Кір, то ще б і по стінці розмазало, він силу контролювати ще не вміє.
- Що тут відбувається? – спокійно поцікавився у моєї потилиці Кір.
– Привіт, Кирчику, – промуркотіла білявка.
За моєю спиною пролунав здавлений втомлений стогін, а потім один зухвалий перевертень обережно підняв мене над підлогою за талію і переставив убік, тому що я злегка пригальмовувала і продовжувала стояти на дорозі. «Кірчик»?! Правда?
- Доброго дня, Інно, - зітхнув Кирило, ставлячи мене на підлогу.
- Зайчик, я прийшла, - заголосила ця... хм, у бік кабінету.
На голос, як цуценя до господині, вискочив Марк. І це дивно, бо дивився він на дівчину як... як. Не знаю, але чоловік із його параметрами так на жінок не дивиться, це вони на нього так дивляться. А ще у вусі почувся тихий передзвін, і я уважніше глянула на цю Інну. А вона владно, не розриваючи зорового контакту, рушила до Марка, повільно присмоктуючись до нього в поцілунку. Фу. Кирила теж помітно перекосило, і ми так і стояли, мовчки дивлячись на „смоктання“  цих двох особин.
- На обід сходимо? – муркотнула Інна.
– Ще рано, – видихнув Марк.
– Я їсти та-ак хочу… – занила дівчина.
Твою ж матір! Слава Богу, я це не вголос ляпнула, а тільки, стиснувши кулаки, стежила за тим, як гордий і самовпевненний Марк, наплювавши на все, веде цю кікімору в суші-бар. Ненавиджу! Ненавиджу тих, хто це робить. Це я не щодо суші – бару.
- З глузду з’їхати, - зітхнув Кирило. - Без неї мужик мужиком, а тільки...
- На ньому приворот, - коротко повідомила. – І недавній.
– Що? Ти впевнена?
- Абсолютно, - відпиваючи охолонувшу каву з чашки, кивнула я. - У нього пролом в аурі, і свіжий.
Кирило підійшов до вікна і глянув, як Марк та Інна виходять із будівлі. Так, я можу побачити всю ту гидоту, що люди роблять за допомогою магії. Якщо знаю, на що дивитись. От і в цьому випадку, поки не побачила нетипову поведінку Марка, і не помітила б нічого, але ось тільки глянула на Інну і Марка, що цілуються, як чорні дірки в аурі відразу кинулися в очі. Бридко це просити нижчі сили про контроль над чужою волею. Чому нижчі? Бо вищі такою нісенітницею не займаються.
 – Але вони розлучилися місяць тому, – знизав плечима Кирило.
- Ось і привід нафігачити приворот, - скривившись, я відставила чашку.
— Нізащо не подумав би, що Інна — відьма, — здивовано простяг Кирило.
- Дурепа вона, - зітхнула я, - яка вирішила, що все в її руках.
- Це, я так розумію, не так. - поточнив Кирило.
- Ні, підкорити собі чужу волю важко, - знизала я плечима, - Місяць, рік, але незабаром він почне брикатися. Ненавидіти її, пити... Це наймерзенніший з ментальних впливів. І я б ще зрозуміла, як від кохання таке роблять... – я знову зітхнула. - А так знов справа в грошах.
- П’ять секунд, і тобі все стало ясно, - реготав Кір. - Анастасія, а ви не відьма випадково?
- Випадково ні, - посміхнулася я. – Я від народження відьма.
- Зняти цю капость з Марка зможеш? - серьйозно перепитав лікантроп.
- Спробую, - кивнула я, - тільки давай з твоєю справою розберемося. Приворот - це не так серйозно, як облік в інквізиції.
– Коли їдемо?
- Пообідаємо і рушимо, - кивнула я, сідаючи за стіл. – Тоді збираємось і йдемо обідати, – кивнув Кір, брязкаючи ключами в руці.

***
Ось що ви думаєте при слові «Інквізиція»? Напевно, про похмурі і сирі підвали, смолоскипи, ланцюги, пристрої для тортур, дядьків у чорних балахонах з капюшонами. Так? Ось що означає вмілий маркетинг. Ха! Ви б у таких умовах працювати стали? От і вони не бажають.
– Здається, у мене розрив шаблону стався, – простяг Кирило, розглядаючи строкато пофарбовані будиночки.
– Несподівано, так? – засміялася я.
– Якщо чесно, я думав про що завгодно, але не про цей район.
Звичайно, ніхто б не подумав, хоча це місце з давніх-давен овіяне поганою славою. Сусідство з лисою горою, проклята земля і таке інше; кажуть, тут мешкав той самий змій-людожер, якого благополучно прибив Микита Кожем’яка. Та й жили тут за старих часів прості роботяги з найнижчих каст. Ось і не особливо воно цінувалося за старих часів. Тепер тут місце компактного поселення міської еліти. Ляльково акуратні будиночки розфарбовані в соковиті кольори, бруковані вулички в самому серці старого міста. Це місце дуже люблять молодята як антураж весільних фотографій, і взагалі воно гламурненько виглядає і живцем, і на знімках.
- Тут Лиса гора під самим боком, - пояснила я. – Отже, все і всі під контролем.
– То її не просто так назвали? – Кирило навіть зупинився. – Тільки не кажи, що ця міська байка – правда!
– Усі міські байки ґрунтуються на правдивих легендах, – викладацьким тоном пояснила я. – На думку пана Гоголя, кожна жінка, яка мешкає у Києві, – відьма. Тож наявність місця для зборів цілком логічна.
- Значить, там, - Кирило махнув на пагорб, що височів над будинками, - і справді справляють шабаші?
– Справляють, – кивнула я. - Там взагалі місце таке непросте, недалеко капище язичницьке, до якого молитися рідновіри ходять, он ідола нового рік тому поставили, - я задумливо почухала маківку, - Перуна, на мою думку. Місце сили, як-не-як. Таке треба стерегти.
- Як страшно жити... - простяг Кирило з нотками відомого пародиста в голосі. – Але тепер місце дислокації інквізиторів не таке дивує.
Я хмикнула і посміхнулася, розглядаючи тріщини на свіжопофарбованих будинках. Кажуть, вони руйнуються через порушення технології будівництва, прискорене зведення будівель, крадіжки матеріалів. Але наш народ уже обліпив Воздвиженку такою кількістю міфів та легенд, як стілець жуйками. А так місце як місце просто пафосне дуже і скандальне.
– У них усі офіси в подібних місцях, – пояснила я і, завмерши, біля зеленої будівлі з чорним дахом, заспівала, – прийшли.
Я звичним рухом штовхнула двері, і ми увійшли до просто обставленої приймальні. Все просто: столи, стільці, диванчики, кулер, офісна техніка і лінь, що зависла в повітрі. Тихо, нудно, чутно, як літають мухи, дзижчить кондиціонер і безглуздо проходить життя офісних співробітників. Життєво, загалом.
– І це все, – розчаровано зітхнув Кір, озираючись. - А де оббиті залізом двері, воротар без ока, потойбічна музика з надр темних коридорів? Смолоскипи хоч є?
 Я ж кажу, маркетинг непереможний. Он яка репутація, на всі віки залишилася. Нічим її не виведеш. Гірша тарганів.
- Окстись, - відмахнулась я, - ми не в Голлівуді, тут все простенько і зі смаком.
- Я думав, у людей життя нудне...
– А чим ми гірші? У нас усе як у людей. Нудьга, туга та відсутність бажання щось змінювати, – пролунав за нашими спинами голос.
 Мишко! Знайомтеся, мій колишній, щоб його перекосило. На жаль, мої прокляття на нього не липнуть, інквізитор, чорти його бери, заговорений. А так колись хотілося, щоб його накрило всім тим, що я йому бажала. На жаль, не судилося. Ну і фіг з ним.
- Привіт, кицько, - і ця тварюка нахабно полізла до мене обійматися. - Все-таки скучила?
- Іди в пінь, Мишко, - огризнулася я, відскакуючи від простягнутих до мене рук. - Я не до тебе, я по ділу.
Мишко, все ще нахабно лихаючись, зміряв Кирила прискіпливим поглядом, потім знову глянув на мене. І що я знайшла в ньому? Типовий бабій, морда нахабна, характер нестерпні, манери моторошні. Але гарний, зараза. Іноді пляшка вина на свято і відсутність особистого життя заводять у такі нетрі людських дурниць, що дивуєшся. Гаразд, минуле в минулому, і чорт із ним. І з Мишком теж. До речі, чорти - це цого кваліфікація, він у нас по цій погані куратор.
– Вирішила у професію повернутися? - Запитав гад. – Підтримую, твоїх талантів тут не вистачає.
- Ні, дякую, - кинулась я від чоловіка, ніби він мені торгівлю людьми запропонував. - Мені досі кошмари сняться, я на пенсії.
- У нас пенсія, Асенько, тільки посмертна... - реготнув Мишко і, переставши йолозити по мені своїм сальним поглядом, серйозно уточнив: - То яка справа? Алілуя !!! А я думала, це затягнеться години на три. З Мишком у момент гормонального загострення таке буває. А загострення у нього хронічне, кобелізм називається. І чому мені з чоловіками так не щастить? Вічно чи мямлі, чи бабії. Ось тільки Кирило і добрий, але він не мій. На жаль, не з моїм сирітським щастям.
До речі, про Кирила. Весь цей час, що ми з Михайлом ласкаво плювали один на одного, перевертень стояв поруч, склавши руки на грудях, і оцінювально розглядав інквізитора. Ось знаєте, іноді так курячу тушку господиня розглядає, гадаючи, з чого почати її розчленовувати. Мишко спочатку вдавав, що не помічає, а потім непомітно перемістився подалі від Кіра і ближче до мене.
- Ось друга реєструвати прийшла, - мило посміхнулася я і схопила перевертня під руку.
- Новонавернений, значить, - мовив Мишко і простяг перевертню руку. - Михайло.
- Кирило, - сухо представився перевертень, і... і не подав руки.
- М-да, - промовив інквізитор, втомившись стояти з простягнутою рукою. – Тоді вам до Вікторії Дмитрівни. Тільки у неї зараз оперативники. Посидіть, зачекайте, – і, припустивши паузу, ця зараза гарненька додала: – Якщо не боїтеся...
– Чого? – похмуро уточнив Кір.
– Кого, – спокійно поправив Мишко. – Але ж ви добропорядний перевертень. Вам, мабуть, нема чого боятися оперативників...
І потопав. Сволота. А я залишилася, і похмурий Кирило теж, і ситуація безглузда нікуди не поділася. Ось у мене все так, хоч вішайся. Потоптавшись поруч із лікантропом, я радісно рвонула до кавового автомата, сподіваючись, що спільне розпивання розчинної погані з купою добавок поверне невимушеність нашому з Кирилом спілкуванню. А ще народ у приймальні витріщається. Роботи у них немає, чи що? Загалом, треба прикритися хоч чимось, хай і паперовою склянкою.
- Хочеш кави? - згодовуючи автомату купюри, спитала я у Кіра.
- Ні, - сідаючи на дивані, буркнув Кирило.
І ось що це таке? А? Сидить, фізіономія кисла, погляд злий, ніздрі роздмухуються. Те, що Кирило злиться, я розуміла, а ось чому – ні. Не через Мишу ж перевертня так перекосило.
- Кіре, а ти ось такий навіщо зробився? - Підсідаючи до чоловіка, вирішила з’ясувати я.
- Який такий?
- Злий. Ти на Мишкині натяки образився? Так забий, він рідкісний ідіот, і нести нісенітницю – це його кредо життя.
– Чому ти дозволяєш так із собою поводитися? - Злісно процідив перевертень. – Хто тобі цей Мишко?
Перефразую класику і висловлю свої думки так: „Куди, цікаво знати, подівся мій звичний і позитивний у всіх сенсах Кирило і звідки, цікаво знати, взявся цей альфа-самець?“
- Помилка юності, - вголос зізналася я, розмішуючи так званий капучино паличкою.
- Ясно, - якось особливо зло процідив Кір. Що йому ясно, я не знала, але мені було ясно, що зараз я спостерігала пробудження вовчих інстинктів у людині. Власницьких замашок альфи щодо... хм. Кого? Самки? І що це значить?
- Це давно було, ми розійшлисяще два роки тому, - відмахнулась я. – А він ніяк не заспокоїться.
- Хочеш, я його заспокою? – спитав Кирило з таким тоном, що одразу захотілося додати «навіки».
– А? Навіщо? Я в інквізиції з’являюся раз на п’ятирічку, - знизала я плечима. – А поза інквізицією ми не зустрічаємось.
- Точно? – заспокоюючись, уже не так вороже запитав Кирило.
- Точно, - кивнула я і відпила каву, для заспокоєння, так би мовити.
Схоже, щойно мені випала рідкісна можливість бачити сцену ревнощів перевертня. І мені, завдяки дикій спокійності Кіра, дісталася версія «light», оскільки, з урахуванням темпераменту лікантропів, у кращому разі у мене були б переломи, в гіршому - «тяжкі тілесні, несумісні з життям». Ну, тепер я знаю, що Кирило мене приревнував... як самку. І що мені робити з цим знанням?