Глава 8

Бар „Ізотоп“ розташовувався в одному зі спальних районів в ангарі заводу, що занепав. Хоча для людей бару там не було зовсім: вміло накладені заклинання приховували вивіску від сторонніх очей, і лише нелюди могли легко знайти це місце.
– І часто ти тут буваєш? - Запитав Кирило, оглядаючи чергову розвалюху заводських будівель.
– Нечасто, господар бару – давній друг сім’ї, – туманно пояснила я.
- Теж чаклун?
- Не зовсім. Хоча деякими здібностями він обдарований.
- В сенсі? – насторожився Кирило. - Екстрасенс?
- Угу, через обставини, промовила я, звертаючи за рог будывлы, - Він вампір.
- Я повинен був здогадатися, що бар для нечисті тримає не проста людина.
– Прийшли.
Я штовхнула важкі, оббиті залізом двері і зробила крок у напівтемне, наскрізь прокурене приміщення бару. Стіни обвішані плакатами із зображенням різних рок-груп, різний старий мотлох замість декору, стеля обклеєна старими газетами, але, незважаючи на це, затишно і чисто.
На вигляд – звичайний бар для неформалів. Майже всі столики були зайняті, в залі снували послужливі офіціантки, барна стійка була більше схожа на виноградне гроно. Кирило насторожено жмурився, раз у раз втягуючи носом повітря. Давались взнаки вовчі інстинкти. Я вже давно не маю інтересу до публіки, що тут ошивається. Це одне з небагатьох місць, де нечисті і нелюдям не потрібно ховатися. Тут усі свої, тут мало кого здивуєш іклами чи пазурами, тут легше отримати енергетичний удар у груди, ніж ніж під ребро. А в іншому бар як бар, навколо всі п’ють, їдять, базікають.
Руда шевелюра Рудика виднілася з-за голів відвідувачів, як самотня кульбаба в полі. Вампір із задоволенням працював барменом, не гребуючи при необхідності обов’язків вишибайли. Побачивши мене, Рудольф радісно замахав руками у бік вільного місця за стійкою. Ми з Кирилом бадьоро попрямували до веселого кровососа.
Дивлячись на Рудика, важко було запідозрити, що він живе на світі більше тридцяти років. Рудий, капловухий, конопатий, немов подорослішавший Петя П“яточкин з відомого мультика, хіба що надто блідий і худорлявий.
– Привіт, людьське дитинча, – привітав мене вампір. - Щось давно тебе не було, зовсім старого забула?
- Справ багато, - посміхнулася я, киваючи на Кирила. - Знайомся, мій приятель - Кирило.
– Рудольф чи Рудик, – вампір простягнув Кирилові бліду долоню. - Дуже приємно. Оборотням ми теж раді.
– Кирило, – кивнув мій начальник. – Це так впадає у вічі?
– Ні, – лагідно посміхнувся Рудик. - Але псиною тягне пристойно. Сідайте. Чого бажаєте?
– Пива, – впалим голосом попросив Кирило.
- І мені. - Ти вже п’єш пиво? – без тіні вдавання жахнувся вампір.
– Років так уже десять, – звично нагадала я про свій вік.
- Як швидко ростуть діти, - зітхнула нежить і попленталася до холодильника.
– А як же всі ці історії про ворожнечу перевертнів та вампірів? – поцікавився у мене Кирило. - Казки?
- Не зовсім, - я, мружачись, відпила ковток свіжоналитого пива. - Ворожнечі ніколи не було, просто, як усі хижаки, і ті, й інші охороняють свою територію від зазіхань.
– А бар?
– Бар – це нейтральна зона, - пояснила я, - Як водопій під час посухи у джунглях.
Народ усе прибував і прибував, Рудик носився вздовж стійки, як ошпарений, іноді перекидаючись з нами парою слів. Вампір крутився як бджілка, не минаючи увагою жодного гостя. Кирило з підозрою косився на величезну прозору колбу з краником, що висіла на стіні в барі.
– А це те, що я думаю? – Кирило кивнув на колбу.
– Ага, томатний сік, – посміхнувся Рудик.
- Я думав, кров, - у голосі Кирила почулося полегшення навпіл з подивом.
- Не-а, кров у мене під стійкою, - Рудик спритно витяг каністру на світ божий. - На світлі вона псується. Бичача та свиняча на вибір.
– А людську дістати не можна? – я й не знала, що блідість має стільки відтінків, але Кирило зміг довести протилежне.
– Людська дорожча, це більше делікатес. Якщо треба, вона в підсобці, – Рудик явно насолоджувався збентеженням гостя. - Всі групи, але четверта, звичайно, найрідкісніша.
- Вона вся списана! - вирішила втрутитися я, поки Кирило не подумав, що тут артіль з видобутку крові.
Рудик мало не валявся під стійкою від сміху, дивлячись на наші з Кирилом обличчя – моє перелякане та його перекошене.
- Заражена, чи що? - Кирило недовірливо глянув на вампіра.
- Угу, - Рудик задумливо підпер щоку рукою, дивлячись на перевертня, - а ти думав, у мене тут крововитискачка з нехрещеними немовлятами?
- Майнула думка, - зізнався перевертень. - І ви п’єте заражену кров?
- Ну, всякі там віруси навряд чи нашкодять тому, у кого серце і так не б’ється, - знизав плечима вампір. - А так і вовки ситі, і вівці цілі.
- Судячи з твоїх іклів, не всі вовки хочуть їсти відходи. – Тут кожен обирає по собі. Чисте сумління чи інстинкти, – образився Рудик. – Серед людей також не всі ангели. Справа вибору. Люди часто теж стоять перед вибором: чиста душа чи замаранна. Не всі обирають чисту. Я ставлюся до цього як до хронічної хвороби.
– Я не хотів образити, – Кирило явно почував себе винним.
– Розслабся, – як ні в чому не бувало відмахнувся вампір. – Коли попереду вічність, на слова не звертаєш уваги. Вчинки більше показують справжню суть.

– Рудику, – зам’ялася я, – а ти з Лізою ще спілкуєшся?
- У певному сенсі, - кокетливо посміхнувся вампір. - А тобі навіщо? На облік стати бажаєте? Куратора підшукуєш?
– Так. Мені ці щури з інквізиторів страх вселяють, - кивнула я у відповідь.
– Яку реєстрацію? – втрутився Кирило, який слухав нашу загадкову бесіду.
– Нежиті та нелюдів. Ти ж новонавернений, – відповіла я.
– Це як реєстрація стрілецької зброї, – кивнув Рудик. – Бюрократія дісталася і нашого маленького, але веселого суспільства.
- Ліза нам дуже потрібна, - простогнала я.
- Вона на дачі, зливається з природою, - підморгнув мені вампір. — Якщо треба, завтра можемо зганяти. З самого ранку, годині о дев’ятій вечора. Коли там сонечко ховається?
– Дякую, Рудику.
- Але ж ти її знаєш, захоче - допоможе, ні - значить, ні, - знизав плечима вампір. – Якщо можна, то я буду тобі дуже вдячна, – посміхнулася я. - Якщо не вийде з Лізою, тоді хай інквізитори призначають свого.
- Я постараюся її вмовити. Пару літрів крові, і ми в розрахунку, – Рудик спробував зобразити м’ясоїдний вищір.
За його простодушної фізіономії вийшло погано.
– Та хоч усю, – махнула я рукою. - Тоді до завтра.
- Ага, - Рудик простяг руку Кирилу. – Завжди раді гостям.
– Дякую, – Кирило відповів міцним рукостисканням. – Радий був знайомству. Кирило спритно зістрибнув зі стільця і ​​не менш спритно підхопив мене, коли я вже пікірувала зі свого місця носом у підлогу. І навіщо треба ставити такі стільці? Велитні в гості, чи що, ходять? Залізти – ще півбіди, а ось злізти… Я розвернулась і збиралася йти, коли Рудик схопив мене за руку, перегнувшись через стійку.
- Гей, Червона Шапочко, ти обережніше з цим звіром, - прошепотів він, скосачившись на спину Кирила. – Це тобі не примари та домовики. Такий і шию зверне.
– Хто б казав, сам із вовчицею живеш, – огризнулася я.
- Так я ж безсмертний, - лукаво посміхнувся вампір. – А в тебе життя, як у мошки.
- Рудику, я вже велика, мене вже не треба няньчити, - я ласкаво накрила його долоню своєю.
- Я бабку твою в пелюшках пам’ятаю, ви для мене всі немовлята, - Рудик так ласкаво глянув на мене, що серце защеміло. - Я звик, що всі йдуть рано чи пізно, але це все одно боляче. Бережи себе, дитинча.
- Буду дуже старатися. До завтра.
Я розвернулась і швидко підійшла до дверей. Рудик ще кілька разів махнув мені на прощання і повернувся до своїх справ. Кирило чекав мене на вулиці, задумливо дивлячись у небо.
– Він за тебе боїться, – спокійно констатував перевертень. – І я з ним згоден. Я таки не твій Федя.
- Ну, до його занудства тобі далеко, - кивнула я. – Але ж ти на вірному шляху. Депресія вже на порозі.
– Ася, це не жарти. Думаю, мені треба буде поїхати до себе.
- Ти думаєш, впораєшся наодинці краще? - Розлютилася я. - Мені так буде спокійніше.
- І небезпечніше.
- Вдома я та Сеня. Ми можемо допомогти.
– А якщо я не зможу контролювати себе?
– А ти старайся. Для цього мені Ліза й потрібна.
- А хто вона?
- Перевертень. Нащадковий. Дівчина Рудика вже дуже довго.
- А звідки ти знаєш Рудика?
- Він був похресником моєї прапрабабки. Ну, у сенсі вона навчила його, як жити з тим, чим він став.
– Неслабко.
– Рудика привезли до шпиталю з рваною раною на шиї. Бабуся сестрою милосердя була. Після кількох днів мук він помер.
- Комусь обід перервали, - припустив мій начальник.
– Ні. Рудик був не обідом. Він був потомством. Вампіри можуть розмножуватися лише заражаючи інших. Його намітили у зграю, але втрутилися обставини.
 – Зграю?
– Так. Я ж говорю, і перевертні, і вампіри – лише мисливці-хижаки.
– І що бабця?
- Бабця спустилася в морг і почала чекати. Хлопець прокинувся переляканий і голодний. Вона йому все пояснила. Допомогла вижити без убивства. Відвела до таких, як і він.
– А що зграя? – знову коротко поцікавився Кір; ще трохи, і на мову жестів перейдемо.
– Вони його втратили. Рудик не вбивав, і інстинкти в ньому згасли. Усі ми самі вирішуємо, ким бути, чудовиськами чи людьми. І, на жаль, від містики мало залежить.
- Ніколи б не подумав, що міськими вулицями блукають зграї вампірів і перевертнів.
– Не блукають. Тих, хто порушує умови спільного буття, віддають під суд та позбавляють життя.
– Ого. Прямо інквізиція, – криво посміхнувся Кір.
- Вона сама. Ти думав, вони здуру палили нещасних дівчат за колір волосся?
– Не лякай мене, Ася. Я й так боюся, – вже веселився перевертень.
- Серед інквізиторів більша частина були нелюди, нежить і чаклуни. Адже це їхній світ і їм судити собі подібних. Є правила та договори. Той, хто їх не порушує, живе далі. Той, хто не бажає жити за правилами, вмирає чи йд у вигнання. Інквізитори стежать за дотриманням правил, за якими цей світ живе у відносній рівновазі.Так із кожним новонародженним.
– Ким?
– Новонаверненним чи новонародженним, – пояснила я. – Якщо ти не спадковий чаклун чи перевертень, то тобі зобов’язані допомогти освоїтися, знайти куратора. Він стежить за твоїм навчанням, контролює твій розвиток.
– Доносить про помилки, – припустив Кирило.
– Тому нам і потрібна Ліза, – кивнула я. – Краще мати лояльного куратора, ніж бюрократичного ідіота із блокнотом.
– У цьому світі все ще складніше, ніж у звичайному.
– Життя – взагалі складна штука.
– Тепер розумію, чому ти була такою замкненою.
– Тепер знаєш, – усміхнулася я.
- Ти дуже змінилася. Стала більш впевненою, іронічною, сильною.
– Це просто наслідки дорослішання, – знизала я плечима. – Ти також змінився. Коли ми навчалися у школі, ти був не таким рішучим та зухвалим.
– Життя змінює людей, – зітхнув перевертень. – Одних ламає, інших робить сильнішими.
- Кіре, а що з тобою сталося? Ти ж просто зник, та й годі.
– Ми з мамою їхали за місто на пікнік. Машину занесло, у ДТП потрапили. Вижив я сам. Ноги переламані, черепно-мозкова. Забрала мене тітка. Лікарі довго дивувалися, як я зміг вижити.
- Посилена регенерація, - втрутилася я.
– Може. З чотирнадцяти до сімнадцяти років я провів у лікарні та реабілітаційному центрі. Навіть кульгавості не залишилося. У лікарні я перечитав усю класику, обігнав шкільну програму, екстерном склав іспити та вступив до універа.
- Кіре, - я зупинилася і взяла його за руку. - Чому ти мені не зателефонував? Чому не розповів?
– Спершу не до дзвінків було. А потім ти переїхала та загубилася. Я нормально ходити став лише через кілька років, їхати до тебе на милицях не хотілося.
– Ми були друзями, – здивувалася я, – друзів не соромляться.
- Друзі - так, - туманно промовив Кирило, засовуючи руки в кишені. І, струснувши головою, спитав: - Завтра у нас грандіозні плани? Будеш знайомити мене з перевертницею?
- Так, до заходу сонця ми вільні, а потім до Лізи, - схаменулась я, намагаючись зосередитися після слів Кирила. – А у понеділок – до інквізиторів.
– А завтра зранку до них аж ніяк?
- По-перше, краще спочатку знайти собі поручителя, а потім на облік ставати, - посміхнулася я, - а по-друге, завтра вихідний.
- Тоді додому, і спатоньки, - Кирило підняв руку, зупиняючи попутку. – Залазь. Ніч і в мене, і в Кирила, судячи з зловісної розкладачки, була однаково безсонною. Його слова, сказані побіжно, позбавили мене спокою: якщо це правда, то наша дитяча симпатія переросте на щось більше. Від таких думок спати було неможливо, там, за скляними дверима, повертався чоловік, який, дізнавшись про мене всю правду, не втік. Друг, який був завжди поряд. О Боже, невже таке буває не тільки в сопливих фільмах, а й у житті? В моєму житті! Так я й заснула, по-ідіотськи посміхаючись своїм фантазіям.