Глава 7

Сонячне світло м’яко лилося з прочиненого вікна, легкий вітерець роздмухував ажурний тюль. Я з насолодою потяглася в ліжку, втягуючи носом аромат свіжозвареної кави. Федько звично дзвенів посудом, у ванній дзюрчала вода. Мою ранкову насолоду порушило істеричне «А-а-а-а», що долинуло з ванної та кухні одночасно. Стукнули двері, і в кімнату влетів скуйовджений і переляканий Кирило, по пояс замотаний у рушник.
- Т-т-т-т... там, - тицьнув він пальцем у бік ванної.
 – Ася! Там! – з вереском улетів у кімнату Федя.
Він через стіну влетів, як завжди робив. Тільки якщо я сприйняла цей маневр спокійно, то Кирила перекосило ще сильніше.
– А-а!! - обізвався Кирило.
– Я вас на кухні почекаю. І ще каву заварю, – пробурчав Федя і, похнюпившись від збентеження, поплив геть.
Федькові жарти і мене кілька разів мало не довели до інфаркту. Чистиш зуби, а тут він зі стіни рукою махає. Тепер я звикла, а от непосвячена людина легко може й розумом пошкодитись. Та ще й із Кириловими проблемами.
– Це Федько. Колишній мешканець. Полтергейст, - пояснила я начальнику, що дико озирався.
- А що він тут робить? - Натягуючи рушник мало не до пахв, спитав Кирило.
– Живе. Тобто, іноді являється людству. - пробубніла я.
- Кава холоне! – покликав Федько.
- Одягайся і приходь, - підбадьорила я. - Ласкаво просимо в мій пришелепкуватий світ.
Ми з Федьком мило розмовляли, коли повністю одягнений Кирило обережно зазирнув у кухню, постояв, роздумуючи, і рушив до столу. Федько мовчки відплив убік, пропускаючи гостя. Кирило обережно сів на табуретку, боязко зазирнув у чашку, ніби звідти на нього міг вискочити ще хтось.
– Доброго всім здоров’я, – прошамкав Семен, проходячи крізь Федю на кухню у своєму звичному вигляді згорбленого дідка-карлика: кудлате сиве волосся, борода лопатою.
- А обережніше не можна? – обурився дух.
– Так не стій на дорозі, – огризнувся домовик.
- А! - обізвався луною Кирило.
- А це Семен, домовик, - незворушно представила я нового персонажа.
- Дуже приємно, - посміхнувся домовик, простягаючи Кирилові замурзану лапку.
Я полізла до холодильника, шукати чого б такого вкинути у мій прокинувшийся зранку шлунок. Та й перевертня годувати треба. З холодильника на мене дивилася порожнеча... А я вдивлялася в її закутки.
 – К-к-к-к, – прокряхтіло начальство.
– А це Кирило, – відповіла я за нього.
- Асенько, у тебе рафінадику не завалялося? - поцікавився Семен, підіймаючись на табуретку. - Солодкого з ранку захотілося.
- Федю, там на полиці, подай, - попросила я з напівпорожніх надр холодильника. - Кирило, сосиски чи омлет?
– А? - ошелешено промовив Кирило.
- Так-а-а-а, виглядав мій начальник не дуже добре, так і розумом того. А шалений перевертень – це вже зовсім інші проблеми.
– Снідати чого будеш? - Пояснив Семен, засовуючи в рот відразу три кубики рафінаду. - Цукорку хочеш погризти? Для мізків корисно.
– Та він, здається, вже все, – скорботно підсумував Федько. – Того. Тю-Тю. Ти чого не сказала, що мужика привела?
– Це мій начальник, – огризнулася я. – А не мужик.
- На дівчинку не схожий, - реготав веселий небіжчик.
- Ти як, друже? – зглянувся над лікантропом домовик.
- Я нормально, - схаменувся Кирило. – Просто все якось несподівано.
– А ми з Федьком ні сном, ні духом, що в нас гості. Ви вже вибачте, що налякали, – щербато посміхнувся Семен. – Ви у нас ким будете?
- Обертнем, - підказала я, виливаючи омлет на сковороду.
– Ого! – захопився Федько. – Справжній? Круто!
– Радий, що зумів догодити, – криво посміхнувся Кирило.
- А де ви всю ніч пропадали? – схаменулась я, розставляючи сніданок на столі. – Ну я в бібліотеці ночував, а Федір провідати мене вирішив. Залучаю молодь до культури читання, – прозвітував Семен. – І ти хотіла відпочити.
– А що ви в бібліотеці робили? – зацікавився Кирило.
– Мишей ганяв, – знизав плечима домовик. - Ці тварюки сірі скоро все в потерть перетруть.
- А ви що ж, з дому виходити можете? – у Кирила, схоже, прокинувся інтерес до життя нечисті.
- Так бібліотека в будівлі, - посміхнувся домовик. - На першому поверсі. А ми, домовики, один до одного в гості ходимо.
- Читати любите?
- Так, ці ж усі книги в ящику цьому зберігають, - домовик тицьнув пальцем у ноутбук. - А я люблю сторінками пошелестіти, запах паперу понюхати. Аська, ти, може, скажи їм, хай кота заведуть.
- Угу, прямо зараз піду і скажу, - кивнула я, дожовуючи омлет. – Мовляв, мій домовик, Семен, стурбований антисанітарією у їхньому сховищі і вимагає завести кота.
- Зараза, - образився домовик. – Не візьмуть тебе заміж.
– Я й не рвусь, – звично огризнулася я. - Сеня, ну подумай, якби могли, давно б завели.
– Давай їм дворового подманим, а ти йому їсти носи, – озвався Федько.
– Ідея, – підтримала я Федора. - Устами немовляти мовить істина.
- Мені вісімнадцять років! – обурився Федір. - У мене і паспорт є!
- Був, - машинально поправила я. - Я це так, фігурально, адже ти тут наймолодший.
– Та ну тебе, – образився привид і поплив через стіну до кімнати.
– Дякую за хліб-сіль, – прокряхтів домовик, злазячи з табуретки. – Піду ще почитаю.
- Сеня, може, ти поки котом прикинешся, - схаменулась я.
- І що б я без тебе робив, - уїдливо зауважив домовик. – А як я їх, на твою думку, ганяв?
Я відчула себе повною дурепою. Забути про те, що домовики легко набувають будь-якого вигляду! Відьма, називається. Кирило задумливо цідив з чашки каву, що охолола. У гарячому вигляді ще куди не йшло, але холодна – чиста смола, залишилася ще з моїх напівголодних часів, Федя за звичкою заварює її. Як розпочати розмову, я не знала. І, бачачи мої муки, Кирило почав розмову сам.
- Ну і як твої нічні читання? Вдало?
– Ну, загалом, так, – туманно відповіла я.
– Ну, давай поділись. Я готовий, – Кирило помітно напружився.
– Я ще раз попереджаю, що я не фахівець, і треба буде йти до майстра.
- Не тягни, - зітхнув Кирило.
- Ти тільки не психуй, але, мабуть, ти народився таким.
– Що? Це як? Чи був перевертнем тридцять років і не знав? - здивовано вигукнув чоловік.
– Це нормальний процес.- попередила я, - Кожен має свій час.
– Значить, хтось із моєї рідні...
- Батько чи мати.
– Та нормальні вони у мене були, – образився Кір. – Може, це далекий родич?
– Виключено, кров має бути рідною. Батько чи мати.
– І це точно? Може, ще є способи?
- Тебе кусав перевертень? Ти пив із вовчого сліду дощову воду, проводив обряд перевтілення? – я запитливо глянула на Кіра. – У звичайних перевертнів, крім уроджених, немає плавного переродження. Всі вони прив’язані до циклу місяця і обертаються різко і лише вночі. А ти повільно перероджуєшся і при цьому зберігаєш ясність мислення. Інстинкти прокидаються лише вночі.
- Нісенітниця якась. Звідки воно взялося? - очманіло хитнув головою Кір. – І як його позбутися?
Я з жалем глянула на його розгублене обличчя. Як це – в одну мить позбутися колишнього життя? Мені було п’ять, коли я вперше зрозуміла, що відрізняюсь від інших дітей. Але в мене були бабуся та мама, які допомогли мені навчитися з цим жити, володіти собою, користуватися даром. Але й у цьому випадку мені було важко, постійний самоконтроль, страх сварки чи скандалу (а точніше, сказати щось погане в запалі сварки), а потім і просто страх бути розкритою і осміяною зробив мене, і без того тиху і непримітну, зовсім замкнутої.
Друзів мені заміняли книги та рідня; як результат, для своїх однолітків я була надто начитаною та дорослою. Діти рідко люблять тих, хто відрізняється від них, а якщо ще й на краще, тоді зовсім погано. Сором’язливому підлітку з усіма властивими його віку комплексами додаткова відмінність зовсім не додавала впевненості у собі. Тож шкільні роки я провела в депресивному самокопанні та мріях про зміну на краще, мої муки прикрашало лише суспільство Кирила з його раціональним поглядом на життя та зі схожими проблемами щодо закладу друзів.
В універі я вже не шарахалася від усіх навкруги, а, навпаки, намагалася спілкуватися з якомога більшою кількісттю людей. Вміння гадати і балачки про містику молодь теж приваблюють як магніт, тож я стала місцевою знаменитістю і насолоджувалася своєю маленькою перемогою. І нехай все це в минулому, травма від дитячих переживань усе ще сидить десь там, не даючи до кінця повірити в себе та розкритись перед людьми. А як тоді почуватися, коли твоє життя руйнується в одну мить, а від уявлень про світ залишаються лише уламки?
- Нажаль, ніяк, - зітхнула я. – Це кров, Кіре. Хтось із батьків мав бути таким самим.
- Мама була звичайною жінкою.
– А батько?
- Свого батька я не знаю. Його не стало ще до мого народження. Мати виховувала мене сама. Після її смерті – тітка, – Кирило задумливо потер перенісся, згадуючи події минулого.
- А що сталося? - Насторожилася я. – Помер?
– Ніхто не знає, просто однієї ночі мама прокинулася, а його в ліжку немає. Просто взяв і пішов, нічого не сказавши. Тепер зрозуміло навіщо і чому.
Кирило дістав з карману штанів пачку цигарок і з запитанням глянув на мене. Я мовчки кивнула та подала в якості попільнички порожню чашку.
- І більше ви про нього не чули? - продовжувала я допит.
– Ні. Мати шукала його, – зітхнув Кір. - Він навіть не дізнався, що стане батьком. — Може, це й на краще, мабуть, що б він зробив, якби дізнався.
- Отже, мати знала, який я? – Кирило задумливо розкурював цигарку.
- Не обов’язково. Твоя суть спала весь цей час, - я прикинула дещо в думці, і запитала: - Скільки батькові було, коли він зник? Років тридцять?
- Так, десь так. - хитнув головою чоловік, - А що це так принципово?
– У кожного з нелюдів свій процес переродження, - пояснила я, - Суть дається при народженні, але прокидається на повну силу в певну пору. У моєму роді сила виходить при народженні, але повну міць знаходить десь у двадцять років. У перевертнів все дуже схоже. Перший у своєму роді нелюд визначає вік переродження інших поколінь.
– І що тепер із цим робити?
– Жити чи спробувати знову зв’язати сили. Але лікантропія нікуди не подінеться. Загалом тобі вирішувати.
– І що на мене чекає? Нічне виття на місяць і біганина парками за перехожими? - Дивлячись як до цього поставитися: як до вироку чи як до випробування, - знизала я плечима. - Адже ти вроджений перевертень, лікантроп. Ти можеш контролювати свої навернення, інстинкти. Тобі пощастило більше, ніж новонаверненому. А як жити, тобі вирішувати.
- Отже, якщо я все вірно зрозумів, то я сам можу вирішувати, коли ставати звіром?
– Наскільки я знаю, так. Коли пройде повний цикл обернення, тіло і свідомість звикнуть до всіх змін, твої обернення стануть абсолютно пластичними – і повними, і частковими. Але потрібний повний цикл. Від людини до вовка. Зараз ти у проміжному.
– Отже, головна річ у самоконтролі? – кивнув Кір. - Що ж, спробую з цим упоратися.
– Я намагатимусь допомогти в міру сил. Найважливіше навчитися жити з твоїм другим я. Спробуймо з ним розібратися. Якщо хочеш, можеш поки що пожити в мене. Поки що все не втрясеться. Знайдемо тобі куратора.
– Я сам хотів просити, я навіть не знаю, з чого почати, – Кирило пильно глянув мені у вічі. - Не страшно з таким квартирантом, як я, раптом кидатися почну? Якщо що, скажи, ти так багато зробила.
- Да ти що! - Відмахнулася я.
Втрачати Кирила з поля зору я зовсім не хотіла.
- Я живу з полтергейстом в одній квартирі, домовик завжди тягає їжу з холодильника. Кирило, ти не в змозі порушити мірний перебіг мого життя. А якщо кидатися почнеш, на ланцюг посаджу. Та й краще тобі побути під наглядом спочатку.
- Ася, у нас льодяники закінчилися! – закричав із кімнати Семен.
- Ти не найнеспокійніший мій мешканець, - посміхнулася я, киваючи у бік кімнати.
– Я каву забув, – Федько гордо вплив у кухню крізь зачинені двері.
- Так вона ж охолонула, - нагадав Кирило.
– Та мені по барабану, – Федько розгублено махнув рукою. - Головне, що чашка поряд стоїть.
Привид спритно підхопив свій посуд і рушив у кімнату. Для зворотного шляху двері довелося відчинити, на відміну від Феді, чашка проникати крізь стіни не вміла.
- Як він це робить? – пожвавішав Кирило. - Він же безтілесний дух.
- Він не зовсім дух, він полтергейст, - пояснила я, струшуючи попіл у сміття, - Це такі товариші, які й стіл перевернути можуть. Траплялися випадки, коли і телефоном дзвонили, і меблі переставляли. Але Федя у мене тихий, тільки каву перекладає і комп’ютер із телевізором ганяє весь день. Вся справа в потягу до життя: якщо вона є, безсила навіть смерть.
– А як ти з ним познайомилась? - Ішов у комплекті з квартирою, вижив п’ять партій господарів, на мені зуби зламав, - посміхнулася я.
- І що, ніхто не спробував його втихомирити? – резонно зауважив Кирило.
- Якщо дух не бажає залишати світ живих, його ніяким кадилом не проженеш.
- Але ж ти навіть не намагалася його прогнати? – примружився Кирило. - Виправи, якщо я не правий.
- Ти знаєш, утихомирити його можна було простою розмовою. Адже йому не так багато потрібно: небагато уваги, чашка з кавою. Ніхто з мешканців навіть не спробував з ним потоваришувати, а всі ці відспівування та освячення його тільки злили. Адже формально це і його будинок, а отже, на нього слід зважати. А проблем від Феді значно менше, ніж від Семена. І не так нудно, є з ким побалакати.
– А що з Федіром сталося? Суїцид?
– Де ти бачив такий потяг до життя у суїцидників? - Усміхнулася я. - Машина збила, коли пізно вночі додому йшов. Душа так швидко вискочила з тіла, що навіть зрозуміти нічого не встигла. Федько повернувся додому, як ні в чому не бувало, замкнув двері, увімкнув світло, заварив каву. Негаразд запідозрив, лише коли випита кава пролилася крізь ного на підлогу.
- А як яскраве світло, тунель, відхід у вічний спокій?
– Це звичайна процедура. Коли душу нічого не тримає, її відхід безболісний та безпроблемний.
– А Федя йти не хоче чи його щось тримає? – з азартом уточнив Кір.
- І те і інше. Якорем для душі у світі живих людей може стати будь-що: образа, незакінчені справи, небажання родичів змиритися зі втратою, моторошні обставини смерті, які прикули душу до місця загибелі. Федя категорично відмовляється змиритися з фактом своєї смерті. А живить його в цьому світі батько, мені так здається, а точніше, його почуття провини. Ну і всі Федьчині образи на нього, надто багато негативу.
– Вічні проблеми батьків та дітей?
– Майже. Федина мати померла давно, і жив він лише з батьком. Потім батько одружився вдруге, нова дружина, нові діти. Федько пішов на другий план. Ну і мачуха свій внесок зробила, пацану п’ятнадцять років, а його залишили одного жити. Загалом, батько відвідував сина раз на місяць, більше для очищення совісті, ніж за бажанням. Федя сам в універ вступив, вчився, і тут таке лихо. А батька тепер совість мучить, що сина не цінував. Ходить на цвинтар, плаче. Може, він Федька й не відпускає.
- І як же це Семен примари в будинку терпів? Домовики ж будинок охороняти повинні?
– А кажеш, не віриш у це все, – посміхнулася я, зніяковілому Кирилу. – Семен про Федю по-справжньому дбав, переживав. Ну от і не зміг прогнати і без того неприкаяну душу. Він, звичайно, намагався на нього впливати, але на дрібні капості очі заплющував. Все-таки дилема, адже Федя теж його господар. Та якщо чесно, нічого такого страшного Федя не робив, просто люди бояться всього містичного. Подумаєш, чашка з кавою на кухні сама заварюється. Залишали б йому цю чашку і жили б спокійно.
- Прямо Санта-Барбара, - Кирило з цікавістю глянув у вікно. - Погода хороша, може, вигуляєш собачку?
– Ну, якщо не станеш мітити стовпи і кусати сусідських собак, то пішли, – я мало не підстрибнула від радості, але емоції стримала.
Нехай не уявляє, що я тільки цього й чекала. Ми з Кирилом швидко зібралися і вивалилися з під’їзду просто в душні обійми літнього полудня. Кирило був таким же любителем поблукати пішки рідними вуличками.