Глава 6

У понеділок я вже о пів на дев’яту сиділа на своєму робочому місці. За вихідні я зовсім звелася від своїх недобрих передчуттів і поспішила на зустріч із начальством. Марк, як завжди, пирхнув мені щось на кшталт «доброранкутобі» і зник у своєму кабінеті, я за звичкою показала його спині язик. Теж мені, Апполон Бельведерський! Кирило прийшов на роботу із запізненням, скуйовджений і невиспаний, але цілком добродушно налаштований.
- Доброго ранку, - пискнула я з-за столу.
- Доброго, - позіхаючи озвалося начальство. - Каву мені організуєш? Бо я зараз засну.
- Організую. Як самопочуття? - схопилася я з місця.
– А? Все добре, – відмахнувся від мене Кирило. - Не бери в голову.
День закрутився у робочому ритмі. Телефон дзвонив мені, я дзвонила по телефону, відносила начальству каву, папери на підпис, і все так само.
– Ася. До нас має прийти бухгалтер. Робота на субпідряді. Дівчину звуть Марія. Коли прийде - даси знати, - повідомив Кирило і знову пірнув у кабінет.
Я мовчки кивнула і знову забарабанила клавіатурою. Цей корпоративний дурдом напевно мені подобався. До приходу гостей я вирішила перевірити наявність свіжої кави на кухні. Я саме виходила зі свого закутка, коли мене мало не збила з ніг чиясь бурхлива радість. -
 Ася! - пролунав за спиною чийсь радісний і невиразно знайомий голос.
А потім мене розгорнули і з силою притиснули до запалих жіночих грудей.
– Ага! І вас так само, - пробубоніла я, відпльовуючись від чужого блондинистого волосся.
- Це ж я, Маша! Ви не пам’ятаєте мене? – менш емоційно, але не менш радісно уточнила дівчина.
– Хто? – з іменами в мене взагалі біда: я їх просто не запам’ятовую, але ось цю худу білявку я десь бачила…
– Я була у вас того тижня, – пояснила жінка. І пошепки додала: - інкуб.
– А, – кивнула головою я. З жахом розуміючи, що стою в центрі приймальні в обіймах малознайомої жінки. - Все добре?
- Просто чудово. Мій світ змінився. – посміхнулася дівчина.
 -Здрастуйте, Маріє, – Кирило на всіх вітрилах мчав у наш бік. – Бачу, з Анастасією ви вже знайомі.
- Так! - Маша знову почала фонтанувати радістю. - Вона мені дуже допомогла!
– І чим допомогла? – розгублено поцікавився Кирило.
- Ой, я... - Дрібниці, - зітхнула я, сподіваючись забрати розмову з небезпечної стежки.
Ще не вистачало втратити роботу.
- Які ж дрібниці! - Легше ураган умовити розвіятися, ніж змусити замовкнути цю жінку. А в мене вдома вона була тихіша за воду, нижчу за траву. – Ви мені життя врятували! Я як заново народилася! Анастасія – відьма!
Я стомлено закотила очі і покірно чекала вибуху сміху у приймальні. Вибуху не було, зате поведінка Кирила змінилася докорінно.
– Маріє, ви принесли документи на підпис? - Голос начальника миттєво вивітрив всю ейфорію з Маші. – Ми дуже зайняті.
Розібравшись із паперами, Кирило особисто випровадив Машу за двері. Я не могла зрозуміти причину такої зміни у поведінці начальника, але розпочинати розмову перша не поспішала.
- Марія - жінка розумна і професійна, але трохи забобонна, - Кирило скривився, наче в пам’яті спливли погані спогади. - Ася, ти що, і справді займаєшся такою дурницею?
 - Мої здібності не залежали від мого вибору, чим займатися, - знизала я плечима. Сенс відпиратися, правда спливла. – Я народилася з ними і допомагаю людям по мірі сил.
– Не найкращий спосіб заробітку, – холодно зауважив Кирило.
- Це не заробіток, - наїжачилась я. – Це покликання. Його не обирають.
- І ти, доросла, освічена жінка, віриш у таку нісенітницю? Пристріт, приворот, лісовики і домовики? – у голосі Кирила вловлювався неприкритий глум.
– Мої погляди не мають стосунку до роботи, – огризнулася я. Може, він мені й подобається і в нас спільне дитинство, але топтати ногами моє – хоч і кволе та болісне – самолюбство я не дозволю. - А в яку нісенітницю вірити в неробочий час, я визначуся сама.
У кімнаті надовго повисла гнітюча тиша. Кирило задумливо гортав принесені документи, я судомно підраховувала розмір вихідної допомоги за два тижні роботи. Це якщо мене не за статтею звільнять. А так – «злісна непокора корпоративній етиці» чи як там? І все, ласкаво просимо на вулицю. Ось хто мене за язик тягнув? Адже могла просто промовчати. Кирило хоч і друг дитинства, але мужик рішучий – це я встигла помітити.
– Пробач мені, Асю, – Кирило підняв на мене повний каяття погляд. - Звичайно, це твоє право займатися всім, що тобі цікаво. Я не мав так говорити.
- Ну добре. Будь- що буває, - здивувалася я. Всі люди роблять помилки, але визнають їх далеко не всі. А вибачаються – так і загалом одиниці. - Мені й не таке казали. Людям важко сприймати таку інформацію.
- Ні, справа не в цьому, - Кирило труснув головою, відкидаючи чубок, що лізла в очі. - Це моя особиста ворожість до всякого роду віщунів і чаклунів, знахарів тощо.
– Усі мають право на свою думку, – кивнула я у відповідь, старанно приховуючи прикрість за веселим тоном.
– Це через тітку, – несподівано пояснив Кирило. - Вона померла від раку п’ять років тому. Замість лікарів пішла до якогось травника та втратила час. Допомагати було пізно.
– У сім’ї не без виродка, – підтвердила я. - Шарлатанів скрізь повно.
Повисло незручне мовчання, я не знала, як змінити тему, а йти Кирило не збирався. Я чекала, що він кинеться від мене відразу ж, як дізнається мій маленький секрет.
- Так ось чому ти була такою замкненою у школі? – Кирило примирливо мені посміхнувся.
- Боялася, що сміятися з мене будеш. Що дружити зі мною перестанеш. А друзів у мене й так було, – знизала я плечима.
– Як і в мене, – засміявся Кирило.
- Точно, - кивнула я.
– І що, всі атрибути є? - підморгнув мені Кирило. - Чорний кіт, мітла, кришталева куля?
- Ні, - засміялася я. Кирило вмів легко розрядити обстановку. - Тільки віник і той не літає.
– Я гадав, що це все казки. Про потойбічні світи і таке інше.
- Ну, у світі не так багато містики, як може здатися. Люди собі самі шкодять набагато частіше, ніж пристріти.
– І ти це все бачиш?
- Не все, але багато. Я радше консультую, ніж сама надаю допомогу. Моїх сил вистачає лише на різні дрібниці. Переляк чи заїкуватість заговорити можу. Пристріт зняти. А ось екзорцизм чи родове прокляття – це не до мене.
– Фахівець вузької спрямованості, – посміхнувся Кирило.
- Так, - нервово хихикнула я у відповідь. Ми з Кирилом ще трохи нерішуче пом’ялися в приймальні і розбрелися по своїх робочих місцях.