Глава 5

Метелики легенько пурхали з квітки на квітку, джмелі похмуро бурчали, борсаючись у траві, мурахи носилися туди-сюди, намагаючись заповзти за комір, сонце смажило на повну, я висіла на дереві. Точніше, не я, а гамак висів на дереві, а я висіла в гамаку, але по суті... Ну, загалом, не важливо. Мені було добре, і цим все сказано, у душі панувала цілковита благодать, компанію мені складав тазик полуниці, і моє щастя було безмежним. День здавався майже ідеальним, допоки мама з бадьорим виглядом не повідомила, що до нас приїдуть гості.
„І що тут такого?“ - Запитайте ви. А те, що гості прийдуть із сином, «дуже хорошим хлопцем», а це означає, що на мене чекає нова спроба моїх батьків влаштувати моє сімейне життя без моєї на те згоди. Після цього намагатися реанімувати недавню ідилію було марно. До обіду на порозі нашого будинку стояли три персони, дві радісно-збуджені та одна приречено-покірна. Трійця, що зустрічала, виглядала не краще.
- Знайомся, Насте, це Вадим, - представила мене мама «нареченому», по обличчю якого було видно, що для нього ці веселі посиденьки таке ж страждання, як і для мене.
Мама Вадима скакала навколо мене, як скоморох на ярмарку, моя мама в тому ж темпі навколо Вадима. Батьки похмуро потиснули один одному руки і так само мовчки побрели за стіл, усім своїм виглядом показуючи, що це неподобство їх не стосується і твориться без їхньої згоди, як, втім, і без їхньої участі.
- А чим ви займаєтеся, Вадику? – ласкаво залепетала моя мамуля.
- Ой, Вадюша у нас програміст. Його нещодавно підвищили, – обізвалась матінка «нареченого», думаю, вони б і без наших скромних персон чудово поспілкувалися б.
Вадик хмикнув щось невиразне і почав набивати рота тортом. Непогана тактика відступу. Потрібно взяти на замітку.
– А у нас Анастасійка нещодавно роботу змінила, дуже перспективна посада, – вирішила не відставати моя мама.
- Правда?! - З таким захопленням зацікавилася гостя, що мені стало страшно за Вадика.
То як йому живеться? Подальша розмова тривала у тому ж ключі. Мами навперебій розхвалювали нас один одному, батьки з головою пішли в обговорення риболовлі та рибальського приладдя. Ми з Вадимом мовчки жували принесений торт і, судячи з тужливого погляду мого побратима з нещастя, ми обидва мріяли втекти від цієї ганьби, якнайдалі. Але змитися так одразу було не можна, для правдоподібності потрібна згода наших свах.
- На річці зараз, напевно, народу повно, - задумливо простягла я і підморгнула Вадиму.
– Вода – окріп, – радісно підхопив мій тон Вадим.
- А ви б прогулялися до води, - защебетала мама Вадима. - Вадим дуже хороший плавець, він у школі...
– А давайте прогуляємось, – не витримавши більше, Вадим, як підірваний, схопився з-за столу. – Я дуже хочу подивитись місцеві місця. Вперше тут.
- Ну ходімо, - я з тією ж палкістю вискочила з-за столу. – Тут ще є ліс. Грибі-і-ів повно.
 І, не чекаючи дозволу, ми обидва вискочили з веранди під безжально пекуче сонце. Але відступати було смерті подібно, так що ми відважно попрямували по траві, щурячись від сонячних променів і готуючись зустріти тепловий удар з гордо піднятими головами.

– Ну і пекло, – видихнув Вадим,мружачись від сонця.
- Тоді точно треба до річки йти, - повідомила я, беручи хлопця під руку. - Там і прохолодно, і є можливість посидіти годинку в тиші.
– Тоді пішли, – кивнув Вадим. – Поки що нас не вирішили проводити.
Ми бадьоро попрямували по курній дорозі до річки. Вадим виявився славним хлопцем, йому, як і мені, легше було погодитись на цей цирк, ніж безрезультатно сперечатися з батьками. Дорога озивалася на наш бадьорий крок пиловими хмарами, що злітали в повітря при найменшому русі. Я зняла сандалі і блаженно зашльопала по перетертому в потерть пісочку. М’який пил обіймав стопи, приємно гріючи і лоскочучи шкіру. Я навіть підстрибнула пару разів, підкидаючи пил ногою, Вадиму мій маневр сподобався, і він навіть наслідував мій приклад.
- І часто в тебе такі оглядини? – хлопець із цікавістю глянув на мене.
- Буває, - обмахуючись бейсболкою, відповіла я. - Але я ще брикаюся. А у тебе? - З моїми брикатися марно, легше потерпіти пару годин і змитися.
- Я думала, що так тільки доньки страждають. Хлопцям начебто простіше.
– Ти мою маму бачила? - Вадим страшенно закотив очі. - Вона мене на іншому кінці міста примудряється контролювати. Краще відмучитися та кілька місяців жити спокійно.
- Співчуваю.
- Дякую.
З-за пагорба з’явився берег річки, майже весь повністю вистелений людськими тілами, що повільно смажилися на сонечку. Більш рухливі персонажі, пирхаючи і охаючи, пустували у воді, одні верещали і хлюпалися, інші, як бегемоти, мовчки спостерігали за іншими, майже повністю пішовши під воду. Сонячний колобок уперто котився до горизонту, з кожною годиною все більше й червоніючи. Від води віяло прохолодою і тиною, шурхотів на вітрі очерет, співали під корчами жаби, водомірки плавно ковзали по водній гладіні. Літо млосно дихало в обличчя жаром, ароматом луки, квітів, спокоєм та нескінченним щастям.
Ми з Вадимом примостилися на величезній колоді, що лежала біля дороги, підійти до води і не наступити на відпочиваючого було неможливо. Я з неприхованим задоволенням закопала ноги в прохолодний пісок і блаженно заплющила очі. Вадим також мовчки розкурював сигарету, занурений у свої думки.
– А я говорю, не буває такого. Не вигадуй, – за очеретом почулися до болю знайомі голоси.
І почути їх разом я не очікувала. З заростей з’явився спочатку Василь, той самий водяний, у своєму звичному для мешканців селища образі. Кремезний і широкий, як радянський сервант, водяний був одягнений у засалену штормовку (не знімав її ні в дощ, ні в спеку) і такі ж затерті майку та штани. На голові Василя красувалася строката кепка з логотипом однієї відомої спортивної фірми. Ну от чому нечисть так любить подібні дивакуваті образи? Слідом за водяним вийшов дідько Пилипко. Товариші щось жваво обговорювали, і про колишню сварку вже ніхто не згадував.
- Анастасійка! - Филько широко посміхнувся мені, демонструючи рівний ряд зубних пнів.
– Здрастуйте, Пилипе Батьковичу. І вам, Василю, здрастуйте, – у тон хмільному дідьку відповіла я. - Рибалити прийшли?
- Вітання. Де? Тут? - обізвався водяний. - Ця орда всю рибу налякала. Ти дивись, чого творять!
– А я думала біля річки посидіти, – зітхнула я. - В тиші.
- Де там, - дідько втомлено присів на краєчок колоди; судячи з запаху, у очереті нечисть не соки розпивала. – У лісі те саме. Уїк-енд, будь він неладний. Бігають, гриби топчуть, ягоди тиснуть, багаття джгуть.
– А ви з адміністрації? – відгукнувся Вадик.
– А? Ми? -Зважаючи на все, Василь гірше переносив розпиття гіркої. - А... Ну типу того. А тебе я раніше не бачив.
- Він мій гість, - сумно відповіла я.
– А-а-а-а, – посміхнулися нечисті обидва одразу.
 - Не „а“, а „о-о-о-о-о-о!“, - перекривляла я їх.
- Тоді на, - водяний дістав з кишені штормовки пляшку пива і простяг Вадику. - Залий тугу.