Глава 4

Пробудження під будильник на наступний ранок було не таким бадьорим, в душу закралася підозра, що сьогодні в метро я поповню шеренгу похмурих «зомбі». Ранок також не радував сонячним світлом, все небо затягнули свинцеві хмари, пориви вітру несли відвертий холод, немов за вікном випав сніг. Погода в Києві - це найбільша загадка в світі, за день вона може змінитися сто разів. Вранці ви замерзнете від пронизливого північного вітру, вдень обгорите під палючим сонцем, а потім потрапите під град, ну а вночі місто затопить злива. Човгаючи стоптаними тапочками по лінолеуму, я як сомнамбула побрела на кухню за порцією кофеїновмісного допінгу. Федя стояв біля вікна і задумливо-сумно вдивлявся в похмуру передгрозову  міську далечінь. Напади меланхолії відбувалися з Федьком раз в квартал, і, за моїми підрахунками, він навіть вибився з графіка. Глибоко зітхнула, набираючись терпіння для бесіди на тему «Чого ж все так погано? І чому життя таке несправедливе? ». Мене ці питання теж мучать, але я хоч ними інших не доймаю.
 - Ось скажи, навіщо люди приходять в цей світ? - задумливо протягнув привид.
 - Мучитися. І мучити інших, - злобно повідомила я, розшукуючи банку з-під кави.
 Філософські бесіди о шостій годині ранку не мій коник. Спросоння я зла, а місцями навіть агресивна, і чіпати мене взагалі не варто, щоб уникнути сварки. Але Федькові -то що, він вже і так мертвий.
- Вічно ти зі своєю іронією, - зітхнув Федя.
- Ніякої іронії. Чиста релігія, - знизала плечима я. - Душа, проходячи через страждання, очищується. Ми живемо, проходимо або не проходимо випробування і поступово наближаємося до світла. Або не наближаємося.
 - Чому тоді страждання інших приносять більше болю, ніж свої?
 - Це у нормальних людей. А є ті, кому плювати, - по кухні поповз мерзенний запах паленої гуми.
Кава у мене ще та, ціна відповідає якості - обидві низькі. Я вилаялася і полізла в шафу за принесеним Іркою пакетом.
 - Федь, ти чого так розкис? - зітхнула я, дивлячись а турку з кавою.
 - Я з батьком бачився, - зітхнув привид і відплив від вікна.
- Коли? - насторожилася я, заварюючи нову порцію кави. Запахи змішалися, і стало схоже, що в кухні хтось розлив моторошно отруйну гидоту.
 - Вчора на кладовищі. Вирішив провідати, а там він сидить.
- І що? Він тебе бачив? - вже почала панікувати я.
- Ні. Сидів і говорив, плакав, - Федя повернувся до мене. - Він ніколи зі мною так не говорив. Він дійсно страждає. Себе звинувачує.
- Федя, - я спробувала стримати тремтіння в голосі. - Може, варто забути все, пробачити і заспокоїтися? «І упокоїтися» - це я вже подумала. Адже поки дух не відпустить свої переживання, свій біль і образи, вони як камені будуть тримати його в нашому світі, не даючи шансу на спокій або переродження.
 - Ну чому він не був таким, поки я був поруч? - привид не чув мене, зараз він чув лише свій біль. - Я б все віддав за таку нашу бесіду. Я б йому все пробачив. Чому я не був йому потрібен тоді, за життя?
Я сиділа і мовчки слухала цей монолог. До очей підкотили сльози, і я насилу змогла їх утримати, не давши видати мої переживання. Як людина може терпіти стільки самотності? Мені здається, що про самотність Федя знав все. Не повинна людина йти з життя одна, та ще й з важким серцем. А Федя пішов, і тепер ніяк не міг знайти спокій. І все через небажання простити, забути, змиритися. Часом наші пристрасті, біль, печаль мучать нас куди більше міфічних демонів.
Мені так хотілося його обійняти, пожаліти, просто показати, що він не один. Груди стиснули непролиті сльози, я потягнулася до Федіра, долоня легенько ковзнула крізь туманну фігуру і вперлася в підвіконня.
- Ти чого? - здивувався Федя.
- Обійняти тебе хотіла. Дивитися нестерпно, як ти себе мучиш, - спробувала я надати своєму голосу не такий плаксивий тон.
- Шкода, що ми не зустрілися раніше, - зітхнув Федя. - Ми б могли дружити.
- Ми і так дружимо, - знизала плечима я.
За байдужістю і іронією найлегше ховати біль і печаль.
- Ти мене терпиш, - похиав головою Феько, - Жалієш. Це не те.
- Те, не те, - пробурмотіла я, - Твої муки не дають тобі спокою. Жив складно і після смерті все ускладнюєш.
- Спасибі тобі, - Федя так жалібно глянув на мене, що я мало не розридалася. - Знаєш, зустріч з тобою - сама моя велика удача в житті. І нехай це сталося після смерті, я все одно радий. Такі люди, як ти, - велика рідкість.
- Я й справді рідкісна, - підморгнула я примарі.
Навіщо ятрити і без того неупокоенну душу. З віддушини почулося гучне хлюпання носом, потім вибрався і саме джерело звуку. Семен, пару раз голосно висякавшись і відкашлявшись, щоб приховати тремтіння в голосі, зістрибнув на підлогу і виліз на табуретку.

 - Чого розкисли? Сидять, соплі розпустили, - Семен старанно зображав роздратування, але я точно знаю, що він теж переживав за Федька. - Чай пити будемо? А то Аська своєю бурдою всю кухню завоняла.
- Сам чай завариш, а мені пора, -  схопилася я.
- А сніданок? - Семен строго дотримувався маминих інструкцій. - Давай я тобі вівса твого окропом заллю. Або хоч хліба з маслом.
- Колись, відмахнулася я від домовика, - Поїм по дорозі.
- Тієї отрути? - простогнав домовик. - У мене там отрута щуряча залишилася. Хочеш, дам? Чого дарма гроші витрачати?
- Гаразд, давай вівсянку, і все, я пішла.
 Якщо описати мої будні в двох словах, то все відбувалося, як описано вище, тільки погода і настрій моєї домашньої нечисті був різним. Я бадьоро ходила на роботу, дратувала Марка, веселила Кирила і, як виявилося, непогано справлялася з робочим процесом. Дні змінювалися один за іншим, неминуче наближаючи вихідні. Вечір п’ятниці завжди найважчий, весь час думаєш про кінець робочого дня і будуєш плани на вихідні, від цього час тягнеться ще повільніше. Кирило намагався приділяти мені якомога більше уваги, викликаючи підозри, що така турбота продиктована не тільки дружніми почуттями. Але всі свої підозри я звикла списувати на невгамовну фантазію, адже наша з Кирилом дружба була ну дуже давно і зберегти дитячу симпатію він навряд чи міг.
- Ну що ж, тижневе випробування пройдено, - начальство весело посміхалося, стоячи біля мого столу.
Як він примудряється так тихо підкрадатися? Раніше я такої  властивості за ним не спостерігала.
 - Сподіваюся, - цей новий Кирило мене бентежив.
Все-таки поруч не був звичний для мене хлопчик, а чоловік і, треба визнати, дуже навіть нічого ... Та що там викручуватися, у мене поруч з ним жижки від хвилювання трясуться. Думаю, мої однокласниці лікті собі кусали, побачивши, як змінився той, кого вони посилено не помічали.
- Збирайся, підвезу тебе, - Кирило рішуче клацнув замком кабінету.
Через півгодини я ніяково тулилася на передньому сидінні авто, поруч з дорослим Кирилом мені завжди було ніяково. Мене дбайливо зафіксували в кріслі ременем, тричі запитали, чи не дме мені, чи не жарко, чи подобається музика в радіо. У мене склалося враження, що Кирило хвилювався ще більше, ніж я. Машина плавно рухалася в потоці собі подібних, як карась в зарослому сільському ставку. У годину пік їздять на машині тільки ті, хто нікуди не поспішає, я ж в вічних заторах починаю сумувати мало не до судом. Кирило зосереджено вдивлявся в дорогу, що при повній нерухомості авто виглядало щонайменше дивно.
- Як я пам’ятаю, ти любиш пересуватися пішки? - мій начальник недбало сперся ліктем на кермо.
- Не люблю сидіти без справи, сам знаєш. Їзда за кермом позбавляє безлічі позитивних емоцій і можливих знайомств, - я судомно смикала ремінь безпеки, що перетинав груди.
 - А як же штовханина в транспорті, злі пасажири, тряска і затори? – продовжував розпитувати мене чоловік.
- Ну зійде за психологічну розрядку. Посварився в дорозі і на роботу прийшов уже в бойовому настрої.
 - Тебе послухати, так все, що багатьох в житті дратує, треба приймати за благо, - Кирило так ласкаво посміхнувся, що, коли б я не була пристебнута, полетіла б від розчулення в небо, як наповнена гелієм кулька.
 - Так жити легше. Якщо все приймати як кару, то життя дуже скоро стане схоже на відбування терміну. Жити тоді зовсім не захочеться, - посміхнулася я у відповідь.
 - Так ти стала філософом, - начальник здивовано похитав головою. - У школі ти більше була схильна до туги.
- Ну, я вирішила переглянути своє ставлення до життя, - знизала я плечима.
Потік машин знову рушив, перемкнувши увагу Кирила з мене на дорогу. Повз проповзали будинки та сквери, яскраві рекламні банери і злі люди на зупинках, які очікували тролейбусів. Ні, на свій сором, я зараз щиро раділа, що сиджу в м’якому кріслі і обдуваюся  кондиціонером, а не жарюсь під сонцем на зупинці. Машини знову завмерли, залишивши нас споглядати афішу з рекламою чергового бойовика. Все як завжди: мила героїня, героїчний герой і сила-силенна спецефектів, розбавлена ​​парочкою сопливих сцен. Ні про сюжет, ні про гру акторів мріяти не доводиться.
 - Сто років не був у кіно, - задумливо протягнув Кирило, вивчаючи афішу.
 - А що заважає сходити? - я не розумію походів в кіно, на мене краще дивитися кіно вдома.
- Складно знайти однодумця по фільму. - Кирило криво посміхнувся, зиркнувши на мене. - А поодинці ходити нудно.
- Ну Марк, я думаю, не відмовиться, - ляпнула я, викликавши у відповідь добродушний сміх.
- Асю, в наш час двоє добре одягнених чоловіків, які разом йдуть в кіно, стають жертвами малоприємних пліток. Думаю, Марк відмовиться, - засміявся Кирило.
- В такому контексті я його розумію. - засміялася я у відповідь.
- А як ти тепер ставишся до походів в кіно? – несподівано запитав чоловік.
- Я їх тепер не люблю, - чесно і без задньої думки видала я.
 - І в чому причина? - здиввався Кир, - Раніше ти бігла на прем’єру швидше лані.
 - Старію, - зітхнула я. - Терпіти не можу, коли хтось хрумтить попкорном над вухом, або відпускає тупі жарти на весь зал, або перегороджує пів-екрану головою, або в туалет по сто разів за фільм ходить, - я зі злістю згадувала всі свої походи в кіно, ні один з них не проходив гладко. - Туди ходять, тільки коли фільм лише привід. А хороше кіно треба дивитися вдома і в хорошій компанії.
- А я вже сподівався, що ти складеш мені компанію, - Кирило показово байдуже знизав плечима і знову втупився на дорогу. - Як в старі добрі часи.
Я від розгубленості почала вивчати оточуючі нас машини. І як мені це розуміти? Ну, втім, по старій дружбі люди в кіно ходять? Ні? Адже в дитинстві ми ходили вже в кіно ... Ну нам тоді було по десять років, але ходили же. Від цих думок я розгубилася ще більше. Думка, що ми підемо в кіно як друзі, мене не радувала. Але ж повинна? Чи ні? І чого це я?
- Ну якщо запрошуєш, то можу потерпіти незручності. Але тоді вже й фільм повинен бути не такий, - я зло кивнула на ненависний банер.
 - Сама обереш, - погодився Кирило.
 За моїми спостереженнями, він теж помітно нервував. Теж не хоче йти в кіно як друзі? Або, навпаки, хоче? Решту дороги ми їхали мовчки під звуки мелодій з радіо. Ще через годину авто Кирила плавно зарулило у двір мого будинку. Кирило вийшов з машини, галантно відчинив двері і допоміг мені вибратися. Я по можливості спробувала граціозно вилізти з машини. За годину з гаком тряски в заторах ноги геть затекли і гнутися відмовилися категорично. Ми стояли, ніяково переступаючи з ноги на ногу, як двоє підлітків на шкільній дискотеці. Я розгублено підняла очі до вікон своєї квартири. Світло не горіло. Зате у вікні виразно виднілися дві зацікавлені фігури. Семен стояв на підвіконні, всім своїм тілом притиснувшись до скла, розплющивши і без того важкий ніс до стану коржа. Федя ж пішов далі і наполовину висунувся крізь скло, блякло виблискуючи в вечірніх сутінках. Я з роздратуванням дивилася на своїх домочадців, раділа лише тому, що бачу цей цирк одна я. Пальці в кишені самі склалися в непристойну комбінацію, і я доклала титанічних зусиль, щоб не ткнути її в напрямку до межі цікавої нечисті.
- Так що, сходимо в кіно на вихідних? - Кирило тримався настільки невимушено, що я стала сумніватися в своїх домислах.
- Можна, - ніяково погодилася я, але пам’ять вчасно надала мені нагадування про дану мамі обіцянку.
- Ой. Ні, - схопилась я, - У вихідні я до батьків їду. Я обіцяла. Вибач.
 - Нічого. Іншим разом, - Кирило з явним розчаруванням зітхнув. Знову смикнув плечем. Нервує. - Тоді до понеділка.
- Так. До зустрічі, - закивала я і рушила до під’їзду. Ех, нічка в мене буде безсонна, стільки потрібно обміркувати.