Глава 2

Чи бігаю я вранці? О так! З криками «проспала» по квартирі.
Народний гумор. Без гумору нам нікуди.

Я вихором злетіла по сходах, ледь не затоптавши сусідську собаку, якою була облаяна в прямому сенсы цього слова, вилетіла з під’їзду і пошкандибала до метро. Ось що шукають комунальники в нашій багатостраждальній землі, з року в рік викопуючи ями на одному і тому ж місці і знову їх закопуючи? Скарб? Виводок мамонтів? Гейзер? Стежки предків? Граціозно пройтися по наших вибоїнах на підборах - подвиг, гідний еквілібриста. Я двічі мало не зламала собі ногу, тричі мало не впала обличчям на асфальт, але з горем навпіл дісталася до заповітних дверей під літерою «М». Забіг під назвою «Ах, які у вас характеристики! Але ви нам не підходите »офіційно оголошено відкритим.
До середини дня я вже насилу переставляла ноги, добираючись до тролейбусної зупинки. Свої поневіряння я починала з самої околиці Києва, невблаганно наближаючись до мого улюбленого центру міста. Як я і очікувала, з усіх співбесід мені обов’язково подзвонять. Ага! Зараз!
 Я втомлено глянула на годинник: ще дві страти, і я можу з почуттям виконаного обов’язку їхати додому. Там мене чекає порожній «Мінськ», злий Федя і не менш злий Семен. Натовп на зупинці радісно підхопив мене і утрамбував в  тролейбус, позбавивши навіть можливості розгледіти його номер. Сподіваюся, нам з тролейбусом було по дорозі.
Вже ввечері я випала з переповненої маршрутки для останнього ривка, як та собачка, що пручалася потопленню: мокра, зла і скуйовджена. Погляду відкрилася величезна, схожа на скляний корабель будівля (і назва у неї теж морська, зараз і не згадаю яка), я порилася в списку вакансій і рушила до мети. Співбесіду проводила дрібна рекламна фірма «Обл ... мега - щось там - Ентерпрайзис» на місце оператора прийому дзвінків. У хол я буквально в’їхала, ковзаючи по глянцевій підлозі, як по ковзанцi, нещадно скриплячи підборами по майже дзеркальній поверхні. Похмурий охоронець окинув мене таким млявим поглядом, що я засумнівалася, чи людина він. Мені назвали номер офісу потрібної мені фірми і ткнули пальцем в сторону ліфта. Радісно тренькнувши, ліфт поглинув мене в дзеркальне черево і поніс на заповітний 15-й поверх. Відбившись відразу з усіх боків в дзеркалах, я мало не втратила свідомість від сорому. Вид, як то кажуть, багато про що говорив. Наприклад, в даний момент мій вигляд говорив, що день у мене був поганенький і я терміново потребую відпочинку. Блузка і спідниця зім’яті, волосся стирчить на всі боки, як після удару струмом, лице спітніле, бліде. Може, в інтерв’юера прокинеться жалість до мене убогої і мені дозволять попрацювати на доброго дядька пару місяців? Може, навіть заплатять ...
Моя зіпсована в ліфті самооцінка остаточно віддала кінці, коли я впливла в приймальню фірми. Відразу з порога я уткнулась в хвіст величезній черзі розфуфирених дівчат усіх мастей і типажів. Відчувши себе кульгавим поні в шерензі племінних кобил, я за звичкою стала шукати, куди б сховатися. До моєї невимовної радості і здивування, місце знайшлося - і навіть на дивані, у самого віконця. Набравши крейсерську швидкість, я, голосно тупаючи, попрямувала до жаданого місця під сонцем. Причини того, чому місце не було зайняте, я зрозуміла, вже сівши на диван. Сонячні промені розжарили шкіряну оббивку, і тепер моя п’ята точка повільно дожарювалась до готовності. Але встати я вже не змогла, сил на це у мене не було, і я почала нудьгувати в надії, що опитувати претенденток, гомоніти в навушник будуть не довго. Спека, задуха і втома зробили свою чорну справу, і я почала клювати носом, завалюючись то на одну сусідку, то на іншу. У моїй напівсонній свідомості спливло питання: навіщо дівчатам з такою зовнішністю працювати на прийомі дзвінків? Але палюче з вікна сонце не дало зосередитися на цій думці.
- Ей, дівчина, - звернувся до мене приємний чоловічий голос, - з вами все добре?

Сонна свідомість нагадала, що спати поруч з чоловіком я не можу через відсутність його в моєму житті. Зітхнула і знову взялася занурюватися в жаданий сон, соваючись на незвично жорсткому ліжку.
- Мммм. Федя, відчепися, я сплю, - я відмахнулася від руки, що смикала мене за плече і перекинулася на інший бік. - У мене такий сон приємний.
- Я за вас дуже радий, але я не Федя, - з усмішкою сказав голос. - І в замкненому офісі я вас залишити не можу.
З мене миттю злетів сон, і я, як на пружинах, сiла, як виявилося, на тому самому дивані в приймальні. Я що, на ньому розляглася і спала? У пам’яті спливло, як хтось будив мене, а я відмахувалася. Після короткого «Ну і дурепа!» мене залишили в спокої. Огледiлась навкруги. В офісі було порожньо, за вікном давно темно. Скільки ж я валялася тут? Який жах! Я ошелешено крутила головою, збираючись з думками.
- З пробудженням! - так само спокійно промовив голос. - Виспалися?
Господар голосу знайшовся поруч, вальяжно сидiв на підлокітнику дивана. Від погляду на нього мені стало зовсім сумно. Спросоння я виглядаю як перепивший напередодні китаєць з опухлим обличчям, опухлими очима і скуйовдженим волоссям. А ось мій співрозмовник виглядав приголомшливо. Високий стрункий блондин з ясними блакитними очима. Зовсім не красень, але часто непривабливі риси складаються в дуже привабливі обличчя. Я уважно примружилась, розглядаючи співрозмовника, обличчя здалося мені знайомим. Але ось де я його раніше бачила? Не могла згадати.
- Дякую, - захриплим голосом подякувала я, пригладжуючи волосся. - А співбесіда вже пройшла?
- Години чотири назад закінчилася, - чоловік зміряв мене якимось дивним поглядом. - Модель ми вже обрали.
- Яку модель? - мій сонний мозок погано сприймав інформацію, але я точно пам’ятаю, що прийшла на співбесіду за іншою спеціальністю.
- Для реклами, - таким же спокійним тоном пояснив чоловік.
Схоже, наш безглуздий діалог його бавив.
- Яка реклама? - мій одноядерний процесор гальмував зі страшною силою, а збентеження змушувало заповнювати незручні паузи хоч якимись словами.
Чоловік м’яко посміхнувся і, мотнувши головою, відкинув вигорілий чубок з очей. Ах !!! Який жест! Який мужик! Ех, Аська, зберися, не твого поля ягода. Не твого оера карась... Шкода.
- Телефонного оператора, - тоном досвідченого психіатра відповів незнайомець.
- Це офіс 308? - нарешті в моїх питаннях з’явився сенс.
- Ні, 310, - таким же рівним тоном повідомив співрозмовник.
Я часто закліпала, намагаючись згадати номер, висівший на двері приймальні. Але ж я на нього не подивилася, а, підкоряючись стадному інстинкту, просто тикнулася в чергу і все. Радянське дитинство прищепило мені безумовний рефлекс на скупчення людей. Адже якщо люди стоять, вишикувавшись в шеренгу, то точно не просто так. Мені захотілося, щоб під ногами розверзлася прірва і з гучним свистом всмоктала мене геть від цієї ганьби. Прірва розверзатися категорично відмовилася. Моя ганьба тривала, я тупо витріщалися на листок з адресою, а незнайомець з усмішкою розглядав на мене.
- Тоді я, напевно, піду, - тихо пискнула я, сповзаючи з дивана.
- І ви так просто підете? - здивувався незнайомець. - Після таких титанічних зусиль?
- Я вже виспалася, - мляво посміхнулася я. - Пора і додому.
- А як же пошуки роботи? - незнайомець встав і впритул підійшов до мене.
- Відновлю вранці, - бовкнула я, - До побачення.
- А як же співбесіда? - не вгамовувався незнайомець.
- А з ким розмовляти? - я втомлено глянула у вікно. - Ви самі сказали, що офіс порожній.
- Ви каву п’єте? - чоловік, нахиливши голову, заглянув мені в обличчя.
«Поганенькi справи,“ - подумала я. Я так жахливо виглядаю, що йому мене стало шкода. Може, думає, що я взагалі сплю на вокзалі. Ще поїсти нехай запропонує.
- Заварний, - машинально уточнила я.
- Іншого не тримаємо, - чоловік пильно глянув на мене. - Ми з вами часом не зустрічалися раніше?
У моєму мозку пролунав тривожний сигнал сирени. Офіс порожній, я сиджу в замкнутому просторі з незнайомим мені чоловіком. Погляд взявся бігати по кімнаті, обчислюючи, чи зможу я добігти до дверей до того, як мене почнуть ... ну не знаю, брудно домагатися або що там у кіно відбувається в такій обстановці?