Глава 1

Ранок нахабно ліз в очі сонячним промінням, не даючи жодного шансу додивитися сон до кінця. Я здійснила останню спробу викроїти ще пару хвилин сну, сховавшись від цього нахаби під подушкою. Але і тут мене чекала невдача: на кухні почувся несамовитий гуркіт розбитого посуду.

- Настусю, я твою чашку гепнув, - почувся винуватий крик Федька з кухні.

- Хоч все там перебий, тільки дай мені поспати, - пробурмотіла я зі свого укриття.

- А? Чого? Я не розчув, - Федір наполовину висунувся з стіни і посмикав мене за ногу. - Ти ще спиш?

- Ні. Я в засідці! Мертвою прикинулася, - гаркнула я, вилазячи з-під ковдри, - Ти це спеціально? Навіщо тобі посуд? Тобі ж їжа не потрібна!

- Ну, - зам’явся Федюня, - Звичка ... Хотів перевірити твою пошту.

Федір заплив в кімнату повністю і винувато спостерігав, як я, зла, розпатлана і пом’ята після сну, виплутуватися з підковдри. Зі сну це мені завжди вдається важко, вічно я в цій дірці прокидаюся. І хто їх придумав, дірки ці з мереживом? Кажуть, зараз виробляють пiдковдри iншого формату, але мене матуся подарувала... вiсiм комплектiв часiв свого юнатцтва...

- Ти ж всю ніч на кухні шарудів, - я роздратовано нишпорила ногами під ліжком в пошуках тапок,  - І навіщо тобі моя пошта?

- Перевірити відповіді на твої розіслані резюме, - здивувався Федір, зависаючи наді мною німим монументом засудження, - Чи тобі робота не потрібна?

- Потрібна, - протягнула я, «повзучи»  до ванни.

- Тобі, на відміну від мене, ще й їжа потрібна, а для її видобутку потрібна робота, - ображено крикнув Федя мені вслід, - Могла б і спасибі сказати!

- Шпашібі, - крикнула я з повним ротом зубної пасти, висунувшись з ванної, - мій примарний секретар. Навіки твою доброту не забуду. Хочеш, на могилку лілії віднесу?

- Я ромашки любив, - зло гаркнув Федя.

Якщо ще залишилися питання, то Федір - полтергейст (або просто настирлива і дуже активний та непосидюча примара), а я відьма. Так-так, справжнісінька відьма, правда, без чорного кота і мітли, але зате з полтергейстом і купою життєвих проблем. Федя дістався мені як безкоштовний додаток при покупці квартири. А я дуже не люблю, коли посудом ночами стукають, дверима ляскають і паркетом скриплять. Загалом, озброївшись бабусиної книгою, я викликала Федю, а потім заявила йому, що скрипіти, дзвеніти і стукати він може, але тільки в години від 9-00 і до 22-00, як і належить за законом. Привид від моєї нетипової поведінки впав у ступор, потім зрозумів, що виганяти його не будуть, і, відчувши до мене повагу, почав прикрашати мої сірі будні своєю напівпрозорою персоною. І ось, через свою доброту я тепер вічно натикаюся в своїй квартирі на скуйовдженого очкарика вісімнадцяти років від роду, який сидить за моїм ноутом і даремно переводить чай. Хто не знав, привиди таке можуть! Як? Це питання до фізиків, я теоретик магії, так що просто приймаю цей факт як данність.
Ось так і живемо. Ну а я, як уже сказано, відьма. Правда,  дар  мій невеликий і обмежується умінням бачити всяку нечисть, але з бабусиною книгою я все-таки на щось та годжуся. А так я звичайна дівчина середніх років і середньої зовнішності, з нещасливим особистим життям і відсутністю постійного місця роботи. „Як так?“ - запитаєте ви. „Та ось так!“ - відповім я. Начарувати собі всього і багато можна тільки в казці, а якщо виконати таке в житті, то віддати згодом доведеться ще більше.
Так що, отримавши диплом в універі і сховавши його в тумбочку (тато запропонував ковбасу на ньому різати, але я вірю в краще), я вже п’ять років перебуваю в перманентному пошуку роботи. Поки що я і робота моєї мрії ще не зустрілися, але я сповнена оптимізму. Федя? Федя впевнений, що я без нього так і буду бовтатися без діла.
- Ну і що ти там знайшов за ніч? - зацікавилася я, входячи в кухню.

- Спектр пошуків великий, - пожартував привид, - а при твоєму досвіді роботи він просто невичерпний: від двірника і до моделі!

- У моделі не піду, там все через ліжко, - заусміхалася я.

Попутно я продовжила розкопки в надрах старого, але все ще вперто «незламного» холодильника „Мінськ“. М-да, не густо в його надрах. Вигулькнула зі своїх розкопок з шматком сиру в одній руці і зморщеною сосискою в інший; стою, думаю: «Їсти чи не їсти?» ... Шекспірівське питання. Сосиску понюхала і все ж вирішила, що життя я люблю більше, ніж нетравлення. Сосиска полетила у відро для сміття, зашелестівши обгортками від цукерок.

- Тебе і не візьмуть. Хіба що в дитячу моду, - всміхнувся Федя, міряючи поглядом мої жалюгідні півтора метра в стрибку і з кепкою.

- А сам! - не образилася я.

- Мені можна, я помер, - огризнувся привид,  - Ну ось декілька вакансій відгукнулися. Референт, продавець, прибиральниця.

- Та вже, прямо і не знаю, з чого почати, - удавано задумалася я, - Ти з чого порадиш?

- З прибиральниці, - зареготав злий полтергейст, - Ти їм точно не підійдеш.

- Це чому ж? - все ще вивчаючи підозріло  «квітучий» сир, запитала відьма.

- Ти на підлогу подивися. Я вже скоро до неї прилипати буду, - зітхнув привид, - Від тебе скоро домовик піде.

- Семен не втече. Він мене любить, - відмахнулася я, відправляючи сир слідом за сосискою. Дружбу міцну розбивати не можна. - А в разі чого, барабашку і ти з успіхом замінюєш.

- Якби не ми з Семеном, ти б давно з голоду померла. Або сусідів затопила, - Федя все ще, не кліпаючи, гіпнотизував монітор.

- Ви обидва недоумки. Без мене одного самоскид збив, а інша скоро з голоду помре, - подав голос домовик з віддушини. - Так що закінчуйте чубитись.
Так, забула сказати, що наша весела компанія складається ще з одного незмінного фігуранта. Втім, домовик - це персонаж обов’язковий, так як будинок без нього просто існувати не зможе. Семен - це вже згаданий домовик. Єдине в нашій трійці розсудливе створіння і безкоштовна нянька відразу для двох господарів. Хоча ми для домовичка швидше парочка безглуздих діточок (з його-то віком для нього і моя бабуся - підліток), але наявність двох неорганізованих підшефних замість одного Семена все-таки радує, хоча він і ретельно це приховує.