Прокинувшись Діана розчесала волосся, прочитала книгу, далі, вже як по інструкції, пішла на сніданок, знову прогулялася садом, поговорила з Ніком та батьком. Дізнавшись ,що батько кудись має поїхати по справах, вона вирішила зробити собі екскурсію замком, але цього разу обминаючи дивні двері. Після вечері , вона пішла до своєї кімнати, та знову почала читати. Дочитавши книгу, та не в змозі і більше сидіти на місці, Діана вирішила піти погуляти в саду. Звичайно, її б не випустили з головних дверей, тому вона вирішила піти другим шляхом. Хоча дівчина недовго перебувала в цьому будинку але вже його знала. Проходячи знайомими їй коридорами вона думала про всі події які з нею стались. Вона навіть не помітила як дійшла до місця призначення. В будинку було два крила, праве та ліве. В лівому крилі молодших Еднерів , знаходились вікна біля яких росли дерева, якими можна спуститись вниз. В дитинстві Діана часто лазила по деревах, тому їй це вдалось без проблеми. Побачивши що вона залишилась непоміченою, дівчина пішла до великого саду де вже бувала з Ніком.
Вона йшла лише хвилин п'ять , десь не десь, вона бачила квіти, які вже сформувалися на бутони нічної пори . Нічого незвичного їй не траплялось. Діана йшла ще довго, навіть не орієнтуючись де вона, настільки їй подобалось ходити ввечері гуляти. Немає людей які б контролювали кожен твій крок, немає криків якщо хтось щось зробив не так, є тільки вона, нічна тиша, прохолодним вітерець та місяць який освітлював темний сад. Насолоджуючись цим моментом, вона мимоволі поглянула на місяць, він був таким красивим, незнайомим але водночас вабив до себе своєю загадковість, біля нього по всьому небу були розкидані зірки. Раптом, її ідилію порушили кроки, з-за повороту недалеко від неї. Вона вже хотіла втекти, але зрозуміла, що її все одно знайдуть та покарають. Або дочекаються доки приїде тато. В неї не було іншого вибору, тому вона почала чекати доки її нянька вийде з-за повороту. Розуміючи, що їй вже нічого не залишилось , що її вже спіймали, вона стояла опустивши голову вниз. На її подив, вийшла не її нянька, це була навіть не охорона, це була тінь. Справжнісінька, ніби у фільмі жахів. Здалеку їй здалося що це її копія - така ж структура тіла, манера ходьби, але коли тінь підійшла ближче, Діані стало зрозуміло, що це й близько не вона. Радіючи що її відсутності не помітили, вона вже подумала йти далі, як раптом зрозуміла, що тінь прямує на неї. Не розуміючи що робить, вона почала відходити назад, спочатку вона просто йшла, а потім розвернулась і побігла так швидко як тільки змогла, але тінь її наздоганяла. Нарешті помітивши вхід до будинку, дівчина чимдуж побігла туди, але добігши зрозуміла, що вони зачинені. Дівчина не знала що робити, адже лізти по стіні був не дуже вдалий варіант, і ось коли здавалось що порятунку вже немає, двері неочікувано відчинились. На порозі стояла Корнелія, вона тримала в руках дзеркало. На перший погляд воно було звичайне, але дівчина так впевнено його тримала в руках, що здавалось ніби воно якесь незвичайне. Діана мимоволі подивилась на тінь, яка й досі йшла до неї, здається вона навіть не помітила що тут з'явилась Корнелія. Продовжуючи стояти на місці мов вкопана дівчина витріщила на сестру очі. «Це такий небезпечний момент а вона із дзеркальцем гратись прийшла» - пронеслось в голові Діани. Але побачивши, що дзеркало почало світитись не природнім, фіолетовим, сяйвом, вона зрозуміла, що це дзеркало незвичайне. Побачивши це сяйво, тінь яка йшла до них зупинилась, а потім зникла, не встигнувши навіть пискнути. Діана дивилась на це з витріщеними очима, бачити таке було за межами її реальності. Вона звичайно підозрювала, що в цій сім'ї щось не так, але ж не настільки.
- Розумію сестричко таке побачивши, кожен дух відпустить. - розсміялась Корнелія.
- Взагалі то, це не смішно. - ледве витиснула з себе дівчина.
- Ще й як смішно. Ти б бачила свою лице, - вона спробувала його зобразити, але їй це не вдалось. – ніби привида побачила. Хоча й істотою це назвати важко...
- Може ми підемо вже до будинку?- запропонувала Діана трохи заспокоївшись.
- Так-так. Але спочатку я маю тобі сказати дещо.
- Що?
- Ти не повинна розповідати батькові що я використала це дзеркало. Воно звичайно моє, але дуже небезпечне. - задумливо сказала дівчина, дивлячись на себе в дзеркало. – а ще й якщо він дізнається що ти гуляла сама, ще й вночі. Уяви як тобі перепаде, так що це буде наш маленький секретик. - підморгнувши Діані, вона поскакала першою.
«Та щоб в нас був якийсь спільний секрет? Нізащо!» - подумала дівчина і теж зайшла до будинку...
Ніколи ще Діані так не хотілось проводитись крізь землю як зараз. Всі вони сиділи за сніданком , батько розповідав про майбутнє відрядження а всі його про щось розпитували. Всі, окрім неї. Тихіше за мишу, вона сиділа, та потрохи коштувала млинці, які їй принесла Есме.
- Міледі..- почала вона.
- Що?- не відводячи погляду відповіла Діана.
- Я звичайно не хочу вам заважати, але..
- Але що?- дівчина надалі здавалась незацікавленою в цій розмові.
- Вчора, коли я прийшла перевірити чи не потрібно вам чогось....- вона зробила паузу добираючи слова,- вас не було в кімнаті.
Після цих слів, батько випустив з рук виделку з ножем, Корнелія подавилась, а сама Діана сиділа так, ніби її це цілком не турбує.
- Так не було. – твердо сказала Діана,- я була в бібліотеці.
- В бібліотеці?!- викрикнула здивована Корнелія, всі одразу перевели погляди на неї, після чого та, почервонівши вимовила, - вибачте. - всі знов ж таки подивились на Діану.
- Так, в бібліотеці. - настояла на своєму дівчина. - А що тут незвичного?
- Ну взагалі нічого,- збентежено пояснила Есме,- але я одразу пішла туди, і вас там теж не було...
- Можливо ми розминулись. - відстоюючи свою точку зору продовжувала Діана.
- Але...
- Достатньо. - цього разу втрутився батько, всі погляди звернулись до нього. - Невже ти думаєш , що моя донька бреше?