Батько

Діана не наважувалась запитати хто це, та й відчувала, що відповідь їй не сподобається. Корнелія почала схлипувати і дівчина відвела погляд на неї, вона не бачила її таку, хоча вона й не так давно, тільки другий день, але й уявити її такою не могла. Нік, Аделія та незнайомий чоловік весело розмовляли не помічаючи Корнелію та Діану, можливо то й на краще, вона зараз зможе тихенько собі піти і залишитись непоміченою. Але наступної миті, всі троє поглянули на них, та почали йти в їхню сторону. Діана глибоко вдихнула та випросталась, а Корнелія просто встала з опущеною головою та очима повним сліз.

- Корнеліє, що це за поведінка? – чоловік був роздратований, це було видно. – ось як ти себе поводиш коли мене немає?! – Корнелія не піднімала голови, а Нік з Аделією стояли з піднятими головами позаду. – ви покарані молода леді. Вихід з кімнати тільки за моїм наказом. – він вже готовий був йти з зали, але його зупинив Нік .

- Тату, хіба ви не бажаєте познайомитись з Діаною? – його тон був ввічливий, але от в самої Діани очі чуть з орбіт не випали.

" Тато?! Цей чоловік їхній батько? – в неї відібрало мову,- город, в те, що Нік мій брат, я можу повірити. Але в те, що це їхній батько..."

- Точно синку, - чоловік похлопав хлопця схвально по спині, та спрямував погляд на неї, - ну привіт Діано .

- Доброго дня, - він дивився їй прямо в очі, від чого дівчині стало не по собі.

- Я так розумію ти вже знайома з своїми сестрами та братом, - він посміхався та говорив лагідно, хвилювання майже покинули її, але те що залишилось не давало їй спокою.

- Так, познайомилась, - вона обвела їх поглядом, вони посміхалися, всі окрім Корнелії.

- А дім?

- Що? – спантеличено запитала Діана, доки він уважно вивчав її лице, вона вивчала Корнелію.

- Дім тобі сподобався? – спокійно повторив він, - тобі зробили екскурсію?

- Дім дуже красивий, не впевнена, що то можна назвати екскурсією, але де моя кімната я пам'ятаю. – байдуже відповіла дівчина.

- Тобто екскурсію тобі не проводили, - він незадоволено подивився на Ніка, від чого той розгубився.

- Ну, можливо, ви поведете мені екскурсію? – вона вирішила спасти брата, тому запропонувала цьому чоловікові те, чого сама не хотіла найбільше.

- З радістю, - здається йому це сподобалось набагато більше ніж їй, але він вже не дивився з докорою на Ніка, тому все було добре, - тоді давай зустрінемось на опів на п'яту в моєму кабінеті. За тобою зайде Марк.

- Гаразд, - вона подивилась на годинник і зрозуміла, що в неї ще є достатньо часу, адже зараз тільки опів на другу.

Чоловік посміхнувся, розвернувся щоб виходити з зали, похлопав Ніка по плечу, обійняв Аделію і звелів Корнелії йти в свою кімнату. Коли всі вийшли. Діана вирішила допити свій чай та піти до своєї кімнати. Коридори знову здавались однаковими, та її це вже не лякало, натомість вона дуже швидко дійшла до своєї кімнати, закрила двері, обвела очима кімнату і помітила книжкові полиці. Вирішивши щось почитати, вона просто тикнула пальцем в книгу і вибрала її. Їй було все одно що читати, головне згаяти час.

Годинник б'є четверту, в кімнаті тихо, навіть нечутно кроків за дверима. "Здається я божеволію.". Діана все ще тримала книгу в руках, вона виявилась не такою цікавою як їй б хотілось, тому вона просто перегортувала сторінки без будь якого ентузіазму. Саме цікаве, це те, що це все здавалось їй якимось правильний, що не можна було сказати про її життя з тіткою Василиною. Вона ніколи не жаліла про те, що залишилась з тіткою, але її не покидало відчуття того, що це не її життя і вона просто марнує свій час на те життя, що не належить їй. Зараз такого відчуття немає, ніби вона завжди жила тут, і просто поїхала на канікули до тітки. Ось вже і п'ята година, а вона все ще не вирішила, що ж їй вдягнути. Вставши з ліжка та підійшовши до свого гардеробу, вона виявила, що там тільки сукні, а так як їх вона не носила, дівчина вирішила знайти свою валізу та знайти там якісь джинси та сорочку. Через десять хвилин довгих пошуків вона все ж знайшла її. Відкривши валізу, їй в очі кинулись чорні джинси та сорочка в клітинку , на цьому її вибір й зупинився.

До кімнати постукали. На порозі стояв Марк.

- Пані Діано, мені доручено провести вас до кабінету містера Еднера. – його обличчя не видавало жодної емоції, та якби перед нею стояв робот а не людина, - ви готові?

- Так, - Діана теж вирішила не видавати жодної емоції. Навіть коли вони йшли цими знайомими їй коридорами, вона не зронила жодного звуку, а коли вони звернули до болі знайомого їй коридору, її серце почало битись сильніше, але вона звичайно цього не показала. Ось видніються ті двері, і биття серця пришвидшується. Який ж був її подив, коли Марк знову привів її до цих дверей. Він постукав, тоді отримавши дозвіл зійти, відкрив двері та пропустив її вперед. Знов ці чорні стіни та білі меблі, вікно, біля якого її вночі зустрів Нік. Але цього разу було щось ще. Цього разу тут був стіл, за яким сидів містер Еднер.

- Містер Еднер, - Марк вклонився очікуючи наступного наказу, але оскільки їх не було він вийшов закривши двері. Діана робила вигляд що роздивляється кімнату, але насправді не розуміла, чому тієї прогулянки вона потрапила саме сюди, таке ж питання було й про сон, чи як це можна було назвати. Відповіді вона не знала, та й відчувала, що вона їй не вельми сподобається. Вікна, меблі, стіни, це все вона встигла оглянути разів п'ять. Чоловік навіть не звертав на неї увагу, хоча їй цього не дуже й хотілося. Вона сіла на диванчик і стала вдивлятись у вікно, здавалось пройшла вже година, а на неї досі не звернули уваги, але тільки вона про це подумала. Як чоловік одразу ж переключився на неї.

- Отже, розпочав він, не відриваючись від читання документів,- ти вже познайомилась з братом, і як мені відомо побувала з ним в минулому, - він підвів на неї погляд та запитально вигнув брову.

- Напевно так, - невпевненість в її голосі завжди її видавала, але цього разу потрібна була саме вона, - я не до кінця зрозуміла, що сталося., - вона знизила плечима. Брехати не доводилась, адже вона справді не усвідомлювала, що сталось, а саме головне як. Як вона могла опинитись в минулому, сама цього не знаючи.