Глава 4 - Ми ті хто ми є (Елла)

Я побачила небіжчицю. Молоде обличчя з тонкими рисами, довге волосся, вкладене на плечі. Вона була надприродно бліда. Сукня, розшита сапфірами, переливалась на сонці. День був чудовий, ідеальний для прощання з нею.

Я не могла стримати сліз. Вони текли теплими потоками, обпікаючи мої щоки. Ні на обличчі, ні на грудях небіжчиці не було жодних слідів крові. Я з жахом уявляла, як дівчині зробили розтин, а потім прикрили всі сліди. Як на молодому обличчі зробили макіяж. Це було моторошно. В ошатній труні з ясеня, у своїй весільній сукні, вона виглядала, як лялька, вкладена у коробку. Кількасот людей стояли навколо, але поруч були лише родичі. Повненька молода жінка тихо читала молитву, тримаючи небіжчицю за руку. Всі були одягнені в стриманий темно-синій одяг — колір Королівської родини. Суха жилава жінка зі сріблястими пасмами поклала лілії на груди дівчини та поцілувала її в лоб. Я стояла на пагорбі за кількасот метрів від процесії. Родина дівчини зробила кілька кроків назад, по щоках молодої жінки котилися сльози. Кришку труни закрили і почали спускати її в землю.

— Що ви робите? — заволала я. — Що ви робите, вона ж ненавиділа лілії! У неї ж алергія на лілії!

Я ринулася ближче, але зупинилася за кілька метрів від труни, боячись бути поміченою. Але мене ніхто не чув. Мати небіжчиці скупо витерла сльозу з куточка ока, розвернулась і пішла. Я впала на коліна.

— Ні, ні, не треба!

Всі присутні почали голосно читати прощальну молитву. Кожен підходив і кидав на труну грудку землі. Я стояла, тремтячи, не відчуваючи ніг під собою. Я дивилася, як ховають принцесу — Еллу-Софію Бодін.

Я прокинулася у сльозах. Подушка була мокра. У грудях зяяла діра від болю й провини. «Вибач мені, вибач мені», — шепотіла я. Потім я гарячково підхопилася з ліжка. Мені потрібен був Шукач. Мені потрібні відповіді. Щоденник, із яким я заснула, лежав поруч, зачіска перетворилася на суцільне гніздо. Я нервово перегорнула щоденник на останню сторінку й схематично замалювала те, що побачила, підписуючи малюнки нерозбірливими літерами. Кілька крапель упало на пожовклі сторінки щоденника, і я змахнула їх пальцем, розтираючи по паперу.

«Хіба я можу приходити туди? Де мене вже не існує?» — жахлива думка, що тіло досі там, не давала спокою.

Я схопилася з ліжка й за кілька широких кроків опинилася біля вікна. День був занадто сонячним, щоб страждати. Одним різким рухом я смикнула фіранки назад. Можливо, це все неправда? Можливо, я це вигадала? Але клубок почуттів усередині був справжнім. Міцний, він пульсував у мені, як друге серце. Клубок болю. Хто це зробив? Хто вбив Еллу в іншій реальності? О ні, я більше не допущу цієї помилки, не зімкну очей, поки не отримаю пояснень від Шукача. Я не витримаю побачити це знову.

Розмастивши сльози широкими порухами долоні по щоках, я вирішила: час замітати сліди вчорашньої втечі. Я майнула до ванної кімнати. Як на принцесу, мої покої були не дуже розкішними. Кімната велика, але маленьке королівство Бадонс втратило більшість своїх статків за останні десять років, тож навіть королівська родина жила досить скромно. Все було оформлено в голубо-білих тонах, які мені вже набридли. Зате ліжко велике й м’яке, як належить принцесі. У мене було все необхідне: письмовий стіл, книжкова шафа з темного дуба і проста мармурова ванна кімната.

Під гарячими краплями душу я дивилася на своє тіло, свої руки й ноги, і вони здавалися мені нереальними. Все, від моїх тонких пальців до шрамів, здавалося вигаданим, намальованим кимось іншим. Мені було зле. Хотілося щось робити, кудись бігти. Хто вбив Еллу Бодін? Чи є вбивця тут, поруч? Чи може це повторитися?

Я похлопала себе по щоках, стоячи перед дзеркалом. Я з’ясую це. Я не допущу, щоб це сталося знову. Але зараз треба думати про більш нагальні речі.

Щойно я вийшла з ванної, двері з гуркотом ударили об стіну. В кімнату увійшла мати в темно-синій сукні, застебнутій на ґудзики до самої шиї. На її обличчі була гримаса зневаги та відрази.

— Елла-Софія Бодін, як ти можеш це пояснити? — вона струснула скручений чорний комок у руці, і на підлогу посипалися мої брудні речі. Мене пронизав холодок.

Позаду жінки стояли двоє: камердинер Ондрей і моя покоївка Аврора.

— Ну, я уважно слухаю...

Я завмерла на місці, подумки обираючи стратегію. Мільйон разів мені доводилося викручуватися з подібних ситуацій. Я вирішила прикинутися дурненькою, як навчав мене батько.

— Мамо, що ви тут робите? У вас хіба не нарада о цій годині?

Я спокійно зачинила двері кімнати, повільно пройшлася, витираючи рушником мокре волосся, і сіла на низький пуф перед дзеркалом.

Мати лише закотила очі. Ми були дивовижно схожі. Я дивилася в дзеркало й бачила її очі, моє власне відображення, тільки з дрібними зморшками.

— Що це за речі? — продовжила я, роблячи вигляд, що не розумію, в чому справа.

Жінка зробила три швидких кроки вперед, і в наступний момент у вухах мені задзвеніло від гучного удару по щоці. Шпилька, яку я щойно тримала, випала з рук, і мати зашипіла на вухо:

— Ще один твій вибрик, і я закопаю тебе в садку власними руками, гниле дитинча.

Сльози бризнули самі собою. Камердинер Ондрей, хитрий старий, намагався приховати задоволення на своєму обличчі. Аврора, навпаки, навіть не стримувала посмішку. «Паршива вівця», — подумала я.

Мати ще кілька секунд стискала мою шию, а потім відступила.

— Я раджу тобі добре подумати, перш ніж тікати наступного разу. Випери речі, — вона підштовхнула брудну купу в мою сторону носком черевика, — від сьогодні ти на домашньому арешті.

Вона скривилася, гидливо витираючи руки, ніби забруднила їх об мене.

«Гниле дитинча» дзвеніло в моїх вухах. Стримати сльози не вдавалося. Тонкі доріжки змочували мої щоки, голова здавалася ось-ось лусне. Всередині підіймалися жалість до себе і образа.

— Ондрею, Авроро, прослідкуйте за безпекою Елли. Ні на крок не відходьте і не випускайте її нікуди.