Глава 3 - Синичка в клітці (Елла)

Треба бігти зараз. Година — майже десята. Я запізнююся. На вході до зали вартовий, один. Аврора чекає мене нагорі до опівночі. Я нервово стукала пальцями по столу, треба допомога.

Моя допомога сміялася, кружляючи в танці з високим чорнявим хлопцем. Він шепотів їй щось на вухо, щоки її пашіли. Я тяжко видихнула. Дору треба буде вмовити або змусити.

Я різко осушила бокал шампанського і рушила до подруги. У залі було повним-повно люду. Какофонія солодких запахів ударила в носа. Солодкі, кислі, пряні — вони утворили суцільну хмару смороду. Розпашілі тіла розступалися переді мною неохоче, але ті, хто впізнавали, відскакували одразу, привітно схиляючи голови.

Я нервово відкинула прилипле до лоба пасмо. Пари танцювали метелиці, сміялися, шепотіли, переходили від партнера до партнера. Дора загубилася серед високих зачісок та пишних суконь. На мою думку, глядини не вартували аж такої урочистості. Все утопало в кольорах білого і синього, півоніях, оксамиті та листках плюща, що звисали зі стелі. Вони майже торкалися столів та піднімалися вгору над простором для танців. Всі святкували початок весни.

Я кинула оком на годинник. Перевела погляд на охоронця, що височів біля дверей. Він, здавалося, куняв. У моїх грудях ніби кицька дряпала точилку для кігтів. Дора знайшлася затиснута біля вікна. Холодний вітерець линув з садка.

Я поправила оксамитові рукавички і схилила голову. Я очікувала, що Дора поведе поглядом і помітить мене. Але ні, Ромен відволікав її, закохано накручуючи її чорний локон собі на палець, і Дора хихотіла, схиливши голову до нього. Дідько.
 

Я зробила три широких кроки і, ставши на ціпочки, схопила подругу за лікоть і потягнула на себе.

— Доро, вибач, можна тебе на хвилинку? — процідила я крізь зуби і кинула багатозначний погляд на Ромена.

— Елло, люба, не хочеш піти потанцювати? — Дора лише відмахнулася від мене.

— Ні.

— А мені здається, так. Там дехто хоче потанцювати з тобою, — Дора кивнула мені за спину, але я не купилася. Все одно людини, з якою я дійсно хотіла б танцювати, тут не було.

— Лиши мене в спокої зі своїми танцями, я маю йти, — я озирнулася на охоронця, кращої миті годі й шукати, — мені треба допомога, — прошепотіла я їй на вухо.

Дора намагалася вирвати руку, вона не слухала, лише кивнула на хлопця, що ввічливо зробив кілька кроків назад.

— Ти його відлякуєш, — прошепотіла.

Я смикнула її ще.

— Доро! Ти ще встигнеш з ним намилуватися, мені треба допомога. Треба йти негайно!

Ромен зацікавлено роздивлявся свої пальці.

— Ти що, завела коханця? — у голосі Дори промайнула цікавість. Це все, що хвилювало Дору насправді. Придворні плітки та хлопці. Мені хотілося заперечити, але краще, щоб Дора думала саме так, тому я кивнула.

— Ти допоможеш чи ні?

Дора закрила очі, видно, дорахувала до трьох, а тоді озирнулася до мене і з новою жагою заволала гучніше:

— Що кажеш, люба, тобі недобре? Звісно, ходімо до читальної зали, трошки посидимо, відійдемо.

Вона кинула хлопцю наостанок скорботний погляд.

Я всміхнулася кутиками губ.

— Дякую, Доро.

Подруга у відповідь копнула мене в бік. І ми покинули танцювальну залу.
 

— Ти мені винна!

Ми піднімалися по вузеньких сходинках на четвертий поверх. Жива музика із зали була тут майже нечутна. Дора підібрала пишну рожеву сукню долонями й ступала обережно по крутих сходинках у своїх вузеньких черевичках. Я йшла попереду, але пишна оксамитова сукня заважала рухатися швидко. Чортові сукні.

— Я тобі по віку не відплачу, люба Доро!

Дівчина лише закотила очі, а потім стишила голос:

— Ти знаєш, що про нього говорять?

— Поняття не маю і знати не хочу, — я скривила носа.

Ми піднялися до читальні, на три поверхи вище за танцювальну залу. В кімнаті я завернулася в плед, підкинула ясеневих гілок до каміну. Це було єдине місце, де можна було почувати себе вільніше. Кімната швидко наповнилася теплом і затишком. Невеличка, з м’якими глибокими кріслами з оксамиту, з великими дубовими стелажами, наповненими сотнями книжок. Це місце допомагало скрасити найсірішу нудьгу. І виручало мене тисячі разів.

Ми випили теплого молока. Все, що я пам’ятаю наступної миті, — як коцик, яким я була вкрита, ковзнув на підлогу. Я здригнулася від холоду і зрозуміла, що почала куняти.
 

Дуже закортіло тут і залишитися: в каміні приємно тріскав вогонь, Дора плела якісь нісенітниці й дуже хотілося спати. Але спати не можна, поки я не отримаю завдання, ні…

Я хутко скинула ковдру, постукала себе по щоках й обережно прошмигнула до своєї кімнати. Змінила сукню на синю, з грубої вовни. Одягнула чорного плаща. Спустилася сходами покоївок до пральні й покинула палац.

Хоча будинок у чотири поверхи на шістнадцять кімнат навряд чи можна було назвати палацом. Тим більше з дахом, що вже трохи просів. Колись усе було інакше, але не тепер. Ззовні могло здатися, що королівська родина була заможна, але я знала, що в моїй шафі лише три сукні на вигул, два вовняні пальта і дві пари черевичків, а риба чи м'ясо на столі не частіше ніж два рази на тиждень.

Що оксамитову сукню і довгі рукавички мати захоче повернути назад до крамниці вже завтра, а прикраси з гірського кришталю у моєму волоссі продасть або віддасть ювеліру — переробити на іншу прикрасу, як би сильно вони мені не подобалися.

Як тільки вийшла на свіже повітря, холодок пройшовся по шкірі. Потерши плечі, я прискорила ходу.

Раніше навколо дому була сторожа та живопліт із шипів та троянд, але зараз не було чим платити садівнику, і років із п'ять, як весь живопліт вирізали. Охорону зменшили до одного сторожа, що зазвичай дрімав у своїй комірці і робив два обходи за ніч лишень для галочки. Він не мав навіть рушниці.

У просілому паркані була дірка, про неї всі знали (дикі собаки часом робили нам збитки), але ніхто не поспішав її латати, тож я пролізла крізь й майнула до міста. Не можна, щоб хтось мене бачив, і краще не запізнюватися.