Глава 1. Троянда у чагарнику (Чара)

Я вдарила. Рука ковзнула повз. Не влучила.
По інерції мене крутнуло вбік, і я впала на праве коліно.

— Підіймайся!

Коліно нило, боляче саднив розідраний зап’ясток і плече. На початку бою мене вмазали ним у стіну. Кісточки пальців я сповила бинтом, крізь нього проступала кров. Відчувала її сталевий присмак і на язиці. Подивилась Барку в очі — в них читався азарт і захоплення. Він трохи підстрибував на місці, постукуючи долонями одна об одну. З нетерпінням. Товпа навколо нас зірвалася улюлюканням, вони скандували: «Барк! Барк! Барк!». Чортові йолопи.

Я сплюнула, приготувалась бігти. Ліва нога ковзнула по піску, і я вже готова була розігнатися і з усієї сили стрибнути на нього. Я уявила, як йду проти правил — вгризаюсь зубами в шию, кусаю, шмагаю своїми косами по обличчю, поки стає сил. А він, немов собака, що хоче прогнати надокучливу муху, але не може. Заскулить і підіжме хвоста.

Я знала — я зможу втриматися. Я легша, худіша, можу вчепитися, як мавпа. Барк — неповороткий, масивний, проте швидкий. Занадто сильний. Якщо грати за правилами, мені не перемогти. Та я зупиняю себе, цокаю, і вмить мара розвіюється. Зсередини пече жаль.

Години тренувань кожного дня. Відтискання, біг, тисячі виграних та програних бійок. І я все одно не маю жодного шансу. Я не можу порушити правил.

Барк розуміє це. Він всміхається. «Ти програла, стерво! Я випущу з тебе всі нутрощі» — ось що я читаю в його погляді.

Я зібрала всю силу в правій, біцепс напружився і випнувся. Та однак цього мало. Я піднялась і рушила вперед. Він швидкий, але і я теж. У мене більше простору для маневру. Я б’ю один за одним. Його живіт плескатий і твердий. Відступаю і пригинаюсь, вчасно помічаю удар з лівого боку і блокую. Відхиляюсь вправо і відчуваю, як втрачаю дихання. Одна секунда…

Він влучає кулаком у живіт, і я згинаюсь навпіл. Один удар, а тоді ще і ще. Кістка в лівій руці хрустить, мене пронизує біль. Ще раз у живіт — і останній у голову.

Чоло боляче вдаряється об землю, і я втрачаю свідомість.

***

Голоси. Мені не потрібно відкривати очі, щоб зрозуміти, де я. Смердить.

Згадала останній раунд Суперництва. Ось я лечу у стіну на початку бою, ось я виграю перший раунд, ось мені прилітає серія ударів у живіт — і порожнеча. Я програла — ну звісно ж. Не рухаюсь. Голова болить. Яке місце в турнірній таблиці? Я пройшла? Чи змусять битися знову?

А тоді я починаю кашляти. Кашляю довго, майже захлинаюсь від рідини, що накопичилась усередині.

У лазареті смердить: гниллю, кров'ю, ліками. Це жахливе місце, та, однак, я тут частий гість.

Напівсон спадає, і надія поринути в спокусливе ніщо гасне. Я силуюсь відкрити очі — це направду боляче.

Вечір. Лазарет у напівпідвальному приміщенні. Крізь маленькі вікна у стелі видно клаптик синього неба і зорі. Який сьогодні день?

Одна тисяча вісімсот двадцять п’ять днів на момент бою. Скільки маю додати? Це питання викликає тривогу. Я рахувала дні з моменту прибуття до академії: один, два, чотирнадцять та дев’яносто з роками перетворилось у тисячу вісімсот двадцять п’ять, але звичка лишилась.

— Чаро, — тихий шепіт.

Хоч як боляче, але я підтягуюсь на ліжку.

— Пройшла? — запитую хрипким голосом.

— Остання.

Видихаю з полегшенням, дуже хочеться закурити.

— В тебе?

— Шосте.

Він усміхається своєю достобіса гарною посмішкою. І я посміхаюсь у відповідь.

— А Барк?

— Восьме.

Я скидаю з себе простирадло, починаю оглядати тіло, прислухаюсь до відчуттів. Дихати не боляче, а значить, ребра не зламані. «Шина» на зап’ястку. Певне, є струс, бо паморочиться в голові. Нічого особливого.

Я зістрибую з ліжка і секунду балансую, аби втримати рівновагу.

— Який сьогодні день?

— Сімнадцяте січня.

Три доби у відключці. Добре так перепочила! Всередині розливається приємне почуття полегшення. Всі решта, які не увійшли у рейтинг, будуть пробувати знову, але не я. Не зараз.

А тоді в голові виринають слова Погані: «Тебе все одно ніхто не викупить». І це все псує.

Видно, моє обличчя перекосило, бо він засміявся і хлопнув себе по колінах:

— Подякуй Радеку: він продув останні чотири бійки. Зробили в суху.

Я поглянула на нього скептично:

— Наступного разу вийду проти тебе.

— Не лякає.

Я стягую з себе лікарняну сорочку. Він не відвертається. Праве плече перев’язане. Я натягую тонкі обтислі штани з вовни і таку саму кофту з довгими рукавами. Форма тепла і не сковує рухів, всі тіні носять такі. На стегнах закріплюю шкіряний пояс із сумкою для речей.

Наступний турнір буде в березні, й думка, що треба готуватися з ще більшим завзяттям. Потрібно потрапити в п’ятірку.

— Міг би й відвернутися, — кажу, аби щось сказати.