Танець дощу

(з Ольгою Пелешук)

Мишко та Сашко штовхали один одного в боки, стоячи біля стіни, складеної з кількох листів пластикового шиферу. За стіною у душовій милися дві їхні сусідки — тринадцятирічна Марина та чотирнадцятирічна Тетяна.

— Посунься, кажу тобі! — прошепотів Сашко. — Нічого не видно!

— Та почекай, дай роздивитися, — відповів Мишко.

— Та що там ще дивитися, ти вже все бачив!

Тим часом дід Петро, чиї онучки зараз милися у душі біля літньої кухні, тихо підкрався та огрів обох хлопців держаком від коси трохи нижче спини. 

— Що це ви тут підглядаєте?!

Хлопці застигли з переляку, потім, отямившись, намагалися чкурнути у кущі. Але спритний дід викинув держак та схопив обох хлопчаків за комірці. Вони засмикалися, затремтіли, але руки діда тримали їх залізною хваткою, не даючи вирватися.

— Отже, спіймав я вас на гарячому, паскудники. Всю малину осьо мені тут потоптали. І заради чого, га? 

— Ми не робили нічого поганого, — сказав Мишко. 

— Як це нічого поганого? А підглядати за дівчатами хіба ж це добре?

— А хіба ви це не робили, коли малим були? — спитав Сашко. 

Дід на мить застиг від такої зухвалості, але швидко отямився та гірко розсміявся. 

— Робили, — відповів Петро. — Але покарані за це були жорстоко. 

— А можете про це розповісти? 

— От прямо тут, зараз? Ну добре, розповім я вам про цю оказію. Буде вам обом наука. Поки дівчата там плескаються, встигну я вам повідати ту історію.

Отже, було це одразу у перші роки після війни з німцями. Чоловіків мало тоді вціліло та повернулося. Тож лишилися по селах жінки, старі та діти самі. Роботи у полі, саду та городі менше не стало. А того року видалося спекотне і посушливе літо. Дощу не було дуже довго, і багато посівів озимих вигоріло. Керівники партії спустили зверху наказ, щоб досіяти. Але ж селяни не були дурнями й виконувати цей дурний наказ не поспішали. 

Ми тоді були малими розбишаками років дванадцяти. Полюбляли байдикувати, творити різні неподобства. Але після того випадку нам вже було не до сміху. Зустрів я якось свого друга Андрія. Осьо він і повідав, що вночі буде дещо цікаве, а у самого аж очі горять. Він повідав, що стара відьма Калнишиха збирає молодих жінок та дівчат на обряд. Який обряд? Та хто ж  його знає. Але чоловіків туди не пускатимуть. 

Я теж загорівся цікавістю. Зговорилися ми з Андрійком, що зустрінемося на околиці біля старої вишні. Повз неї мали пройти ті жінки на колгоспне поле. 

Ми ледь дочекалися півночі та прокрався вслід за жінками. Вивалялися у пилюці, так щоб з землею у темряві злитися, та затаїлися. Ми заховалися у скиртах соломи й  тихенько пересувалися вслід за юрбою жінок та дівчат, перебігаючи від купки до купки, коли вся ця процесія пройде. Всі вони були так захоплені дійством, що не помітили, як два хлопці із скирти до скирти помалу пересуваються вздовж дороги. Чекати довелося недовго. На поле вийшла стара бабця — вся у зморшках, згорблена, ходила із ціпком. Вона щось заспівала. Дівчата підспівували їй. Потім жінки встали в кола, поставили якісь палиці зі стрічками, на яких ще висіли сушені плоди, та почали танцювати. Стара бабця хриплим голосом кричала якісь приказки чи заклинання. І плеснула з глечика воду на поле. Жінки запалили смолоскипи та почали роздягатися, склали одяг на скирти сіна у малі купки. Вслід за ними роздяглися і дівчата. Зовсім маленькі дівчатка просто сиділи на сіні й не брали участі у дійстві. А танцювали лише ті, які були ще молоді чи достатньо зрілі, що вже добре проглядалися груди. Ми свердлили їх поглядами. Де ще дванадцятирічні хлопці побачать стільки оголених жінок та дівчат? 

Жінки співали та танцювали, аж поки піт не покотився тілами. Вже падаючи від втоми, почали кататися по землі, обліплені пилом та брудом. Деякі жінки звивалися і смикалися в конвульсіях, наче їх охопила хвороба. Що це було, я зрозумів лише коли одружився. 

“Що вони роблять?” вигукнув Андрій. Він зойкнув, збагнувши, що видав нас. Тож нам нічого не залишалося, як втікати. Ми бігли, не розбираючи дороги, перестрибували через паркани та тин, а за нами бігли голі жінки з граблями та палицями. Бабця щось верещала, вказуючи у наш бік покрученими пальцями. 

У нашому селі протікала річка. Ми допливли до комишів і там сховалися. Жінки не стали за нами пливти навздогін і повернулися на поле. У комишах ми просиділи до ранку, повернулися додому вже на світанку.

 Неприємності виникли в мене та Андрія трохи згодом. Нас прокляла стара відьма. Якщо поряд була молода жінка чи дівчина, нас охоплювала лихоманка. Тіло тремтіло, починався жар, ми не могли ні говорити, ні робити щось. Все що тримали в руках, падало. Самі розумієте, при такій хворобі про нащадків годі й мріяти. Зрозуміли ми, що накоїли, спитали в знахарки, що поряд з нами жила, як знайти ту відьму. Вона розповіла. Тож пішли ми шукати її дім. Відьма спочатку дуже зла була, але ми впали на коліна та молили про прощення. Наказала вона нам жолуді потовкти, дрова їй нарубати та лазню натопити. Самі в тій лазні попарилися, а вона нас дубовим віником хлистала аж до крові. Але зійшла з нас та хвороба. Як виповнилося нам по чотирнадцять років, поїхали ми до училища у місто. Там собі дівчат знайшли, а згодом як зрілості досягли, то одружилися з ними. Як ПТУ закінчили, то повернулися у село та зажили з ними довго та щасливо. І про інших жінок вже не думали. Все в них однакове, лише душа в кожної своя. А душа — це найкраще що є у жінці.