Домовичок

(написано з Ольгою Пелешук)

— Ух ти! Ти ба, і хто ж це поприбирав усе, що наша Таня розкидала, га?

— Ну… Ти поприбирав, дідусю?

— Та ні, онучку, ні, — посміхається у вуса. — Не я. Домовичок то приходив, поки ти спала, усі твої іграшки прибрав. Але ти більше так не роби! Сердиться він, що ти за собою не прибираєш.

— А чому ж він прибрав іграшки, якщо сердиться?

— Бо добрий він. І дім наш любить. Наш дім — це і його дім також. Не терпить домовичок безладу, тому й прибирає, коли хтось насмітить, чи розкидає щось. Ти у нас в гостях, тому й пожалів тебе, прибрав.

— То хай завжди так прибирає, раз чистоту любить.

— Еге, яка ти хитренька! Ні, сама за собою прибирай! Велика вже — цілих шість років! Кожен має сам прибирати, бо домовичок усього не встигне. Та й розізлитися може.

— А що він робить, коли злиться?

— Та різне може робити. І налякати, і заховати щось потрібне, а ти потім бігаєш по всій хаті та шукаєш, просиш домовичка повернути. Он я якось повечеряв, а посуд не помив, бо дуже втомився після роботи. Бабусі вдома не було — в нічну працювала тоді. Ну я ліг спати, вранці прокидаюся — а цигарок моїх ніде нема. Точно ж пам’ятав, що пачку на вікні залишив, перед сном курив. Усе обшукав, та дарма. Як корова язиком злизала. Ну я подумки попросив пробачення в домовичка, пішов посуд мити. Аж дивлюся — лежать мої цигарки у шафці, де посуд стоїть. Ну як вони туди попали? Я точно її не відкривав, бо тарілки не мив і не ставив. Оце виходить, домовичок заховав, щоб я посуд помив і знайшов.

Я з теплом згадую діда та його історії про домовичка. Минуло вже п’ятнадцять років, і діда вже нема з нами, але ці спогади досі гріють душу. По правді, я не дуже повірила йому, навіть після розповіді про заховані цигарки. Думала, це він придумав, щоб пробудити в мені совість та бажання прибирати за собою. Після того він іще розповідав про домовичка. Ми навіть залишали для нього біля печі пряник та маленьку чашечку з молоком, а вранці молоко було відпите, а пряник надкусаний дрібними зубками. Дід казав, що то домовичок пригостився, я удавала, що вірила, щоб не засмучувати старого. Сама ж думала, що дід чи сам надкусив, чи миші, хоча вони в нас ніколи не водилися. Зате прибирати за собою навчилася, бо соромно якось було перед дідом.

Чому я згадала ті історії? Саме захворіла, лежала з температурою. В кімнаті неприбрано, сусідка Марина на вихідні додому поїхала. Хочеться прибрати, а сил немає зовсім. Жар, слабкість. Пригадала дідові розповіді. От якби насправді існували домовички! Допоміг би мені один такий прибрати в кімнаті, щоб сусідка не сердилася. Вона така, чистоту любить. Прийде з дороги втомлена, а в кімнаті безлад…

Я зітхнула. Жар закутував тіло, думки перемежовувалися зі сном. Сама не помітила, як заснула. Снилася дідова та бабина хата, і дід знову ставив гостинці для домовичка. І він виліз з-за печі: маленький, волохатий, з яскравими зеленими очима, як у кішки. Схопив пряник, щось пробуркотів і знову заховався за пічку…

Я прокинулася. Надворі вечоріло, але Марина ще не приїхала. Я кліпнула, помітивши щось незвичне в кімнаті. Усе прибрано! Речі в шафах та на полицях, підлога заметена, навіть брудні чашки зі стола зникли. Значить, Марина приїхала, прибрала, а потім ще кудись пішла, поки я спала. Соромно як! Вона тут поралася, а я навіть не прокинулася. Тут задзвенів телефон. Це була Марина. Вона сказала, що потяг запізнився, тож прийде за пів години…

Стоп, а хто ж прибрав у кімнаті? Ключа ні в кого немає точно. Хто ж це був? І тут у кутку почувся шурхіт. Я здригнулася та підняла голову з подушки, вглядаючись у морок. За батареєю блимнули зелені очі. Щось темне й волохате промайнуло по підлозі та зникло за шафою. Я ущипнула себе. Ні, не сплю. Невже марю?

У шпарині загримів ключ. Прийшла Марина. Вона здивовано оглянула кімнату та промовила:

— Не жалієш ти себе. Нащо було прибирати, коли така хвора? Мене б дочекалася.

Я оторопіла. Отже, то був не сон. Це домовичок мені допоміг!

— Дякую тобі, домовичку. І пробач, що не вірила в тебе, — прошепотіла я, коли Марина вийшла.

За шафою засвітилися оченята…