Шулікунчики

Моє дитинство минало у маленькому військовому містечку. Весь вільний час проводив з друзями, гуляючи у будь-яку погоду. Чим ще було зайнятися у лихі дев’яності, коли батькам доводилося ішачити на двох роботах, аби прогодувати нас. Одне місце ми відвідували особливо часто. Називали його "Зелене море", бо вода у ньому стала яскраво-зеленою через густу твань. Насправді це була величезна калюжа, яка утворилася на пустирі у покинутому кар’єрі. Дорослі туди не заходили. Тут було наше дитяче царство. Я та ще шестеро хлопців збудували на березі цілу корабельню і там виготовляли кораблики зі старих газет, рекламних буклетів чи виборчих листівок. Вітрило робили із серветок чи носових хусточок. Дно, шви, згини та бортики ще заливали воском чи парафіном. Тож кораблики з пиками кандидатів, назвами партій чи заголовками на борті виглядали дуже мальовничо. А найбільшою забавкою було зарядити камінчиками іграшкові гармати та позмагатися, хто більше тих корабликів потопить. 
Одного разу мій кораблик прибило до берега. Я захотів забрати його додому, а потім знову пустити на воду. Він глибоко сидів у воді. Коли я підняв кораблик, з нього чкурнули чотири маленькі жабки. Мій друг Петрик спіймав одну жабку і показав мені. Інший хлопчик, Агафон, раптом вигукнув:
— Дивиться! У неї червоні очі. Та хутро… 
— Та що ти верзеш? — перебив його я. — У жаб нема хутра. Це ж земноводні.
— А ти сам подивися, — обурився Агафон. 
У наступну мить Петрик зойкнув, бо жабка вкусила його за палець та стрибнула назад у воду.
Наступного ранку я прийшов на озеро і присів на краю води. Я довго дивився у її зелену товщу. Там плавали ще маленькі жабки. І вони пищали. Деякий час я просидів, спостерігаючи за ними, як зачарований. Але раптом ноги заковзали по багну і твані, і я впав у воду. На крики прибігли хлопці, витягли мене з води. І я одразу побіг додому, бо у квітні ще холодно. Як і боялися батьки, я захворів. Коли я лежав у ліжку, страждаючи від жару, почув плеск у ванній. Батьки спали в іншій кімнаті, нічого не чули. Я ледь спромігся встати з ліжка та пройти до ванни. Я застиг від жаху. Вода лилася у ванну та раковину, закриті корками. Жабки стрибали у воді. Вони здавалися більшими, вже розміром з мою долоню. Тепер я чітко бачив їхні тіла, вкриті сіро-зеленим хутром. Вони пискнули та стрибнули до мене. Гострі зубки впилися у ногу, я заволав та побіг у коридор. Батьки прокинулися та виглянули спитати, що сталося. І тут з ванної кімнати почувся гуркіт та плеск. Я застиг, а батько забіг і заволав від люті. Я зайшов і ледь не впав. Поличка з пастами та щітками, шафка з кремами — все це впало у воду. 
 — Паскудник! — закричав батько. — Це ти все наробив? 
Я замотав головою. 
— Якби не був хворий, я б тобі ременя всипав. 
Мати заспокоїла його, сказала, що я не винуватий, а це може бути полтергейст. Про це по телевізору розповідали та у газеті писали. 
Я пішов до своєї кімнати, і тут зірвалася та впала на підлогу шафа з книжками. Потім посипалися і полиці. Підломилися ніжки столу та дивану. І скрізь на них я бачив сліди гострих зубів та тирсу. Я чітко бачив цих мохнатих бешкетників, але ледь з’являлися батьки, вони в мить зникали.
Вдень до нас завітала якась народна цілителька. Вона довго ходила по дому з запаленою восковою свічкою, бурмотіла чи то заговори, чи то молитви, потім розігріла шматок воску в кухлі та вилила його на воду. У воді плавали чотири ляпки, віддалено схожі на тих чотирьох жаб, вкритих хутром. 
— Тут у вас оселилися чотири сутності. Важко буде. Але я можу зарадити вашій біді. Хай ваша мама піде зі мною до лавки. Купимо там ладан та миро, побризкаємо святу воду, може, це допоможе. 
Ми залишилися вдвох із батьком. Я не міг більше переступити ні поріг власної кімнати, ні ванни, тож сидів у кріслі у кімнаті батьків та дивився телевізор. Час від часу я чув у коридорі шурхіт та писк. Але чомусь монстри не переступали поріг кімнати батьків. 
Врешті-решт, повернулася мати та цілителька. Вони взяли свічки та почали сувати у полум’я маленькі крупинки, які пахли смолою. Обидві читали якісь молитви за папірчиком. Чотири волохаті кульки метнулися з моєї кімнати у ванну, двері затріснулися. Тато посмикав ручку, але не міг відчинити. Довелося вибити двері. Чотири величезні жаби плавали у напівнаповненій ванні та вишкірилися на нас. Цілителька відкрила пляшечку та плеснула щось у ванну. Вода у ванні закипіла, піднялася пара, жаби заверещали. Вони вистрибнули та понеслися у кухню. Ми побігли за ними. Жаби лізли по склу до хвіртки, потім одна за одною вистрибнули на вулицю. 
— Слава Богу, більше вони до вас не повернуться, — сказала жінка. — Але про всяк випадок спаліть одяг, в якому ваш малий впав у ту калюжу. Або викиньте його на смітник. І скажіть, щоб не стрибав більше по калюжах. А то ще якусь нечисть принесе. Добре що це були шулікуни. 
— Хто-хто? — спитала мати.
— Це такі біси, які у калюжах та ямах живуть. Вони не шкідливі, якщо їх випадково не принести додому. Моліться, ходіть до церкви та будьте пильні.
Більше я не ходив на те озеро і калюжі оминав стороною.