Воно прийде за вами

— Пашку, а гайда за яблуками? Старий Книш у місто поїхав.
Микита хитро подивився на мене, очікуючи відповіді. Ми стояли у тіні тополі та лузгали насіння. 
— А ти впевнений, що поїхав?
— Та сам учора чув, як він з кимось телефоном розмовляв. Двері були відчинені, то ж я все чув.
— Ну то й що? Навіть якщо його дома не буде, собака ж буде пильнувати.
— Собаці кину сосиску зі снодійним. І поласуємо яблучками. 
— Тю. Навіщо так ризикувати? Ми що, яблук не їли?
— Таких, як у Книша, ні. Він саджанці за кордоном виписував. Я таких яблук навіть на картинках не бачив. Червона шкірка, а м’якуш рожевий. Кажуть, солодкі дуже. Ходімо!
— А хто ще буде? 
— Ну я, ти та Сашко. Ми найкращі друзі. А решті — дуля з маком. 
Ввечері ми зібралися біля Книшевого двору. Дочекались, доки вулиця стане безлюдною, та перелізли через паркан. Господаря нема дома. Набрали повно яблук, наїлися досхочу. І справді солодкі та смачні. Ще по кілька кіло набрали в рюкзаки. Вже збиралися йти, як помітили щось на городі.
— Ой, там стоїть хтось! — злякано прошепотів Сашко.
Я глянув та отетерів: неясна темна тінь у плащі, капелюсі, взута у болотні чоботи, протягала до нас руки у шкіряних рукавицях. У тьмяному світлі на одязі чорніли діри. 
— Дурень, то ж опудало. Ідіть сюди! — Микита хихикнув та повів нас до опудала. — Ось, бачите? Палиці, солома, зверху лахи старі! Чоботи й ті вже діряві!
Раптом опудало розкрило рот, повний гострих зубів. Ми закричали з переляку та позадкували. Але Микита явно був не з лякливих. Він засміявся, підбіг впритул до опудала та зухвало копнув його по нозі, аж порох посипався. Раптом з голови випала вставна щелепа. Ми зареготіли, але одразу ж схаменулися та затулили роки руками. Ще чого доброго, сусіди почують. Пішли до паркану, щоб перелізти, аж тут у хаті скрипнули двері, і вибіг старий Книш. Розхристаний, в одному капці — мабуть, спав, а ми його розбудили.
— Ах ви злодії малі! Крадії! Та щоб на вас срачка напала! З животів ті яблука вигризу!
Дід замахав кулаками та побіг до нас. Та де там з його старими ногами! Ми вже перелізли через паркан та з реготом побігли до ставка. Там такі кущі та комиші — заховаємося, і Книш не знайде ніколи.
— Ну стривайте! — крикнув дід нам услід. — Воно прийде за вами!
Що за воно? А хто зна! Тож ми ще посміялися та поплелися городами додому, втомлені та налякані, але раді, що набрали таких рідкісних яблук. 
Вночі мені спалося погано. Снилося, наче Книш женеться за нами з палицею та вдарив нею Микиту. Я прокинувся в холодному поті та не одразу зрозумів, що то був сон. Ліг знову, але щось не спалося. Щось шуміло надворі. Я визирнув у вікно, але не побачив нікого. 
У нас ліхтар у дворі, доволі яскравий, та й собака гавкає, як чужих почує. Заспокоївшись, я знову ліг у ліжко. І тут почув, що хтось ходить під вікнами, тихо тупає та шелестить травою. Пес мовчав. Я знову визирнув у вікно, заховавшись за фіранкою. Те, що побачив, змусило мене скам’яніти від жаху.
 Біля вікна стояло опудало. Те ж старе пальто, капелюх на голові, а очі в нього горіли червоним, як дві вуглини. Опудало наче дивилося на мене, а я закляк, не в змозі ні закричати, ні заховатися. Зуби гучно клацнули, наче постріл. Я затулив рот рукою, щоб не закричати. Опудало хиталося, крутило головою, ніби прислухаючись, а очі горіли у темряві, як вуглі. Аж тут воно повернулося на своїх ногах-палицях, востаннє махнуло руками, наче когось душило, та повільно кульгаючи, пішло до паркану. Опудало повернуло голову, ще раз глянуло на мене і зникло в кущах.
Я прокинувся на світанку, весь мокрий від поту. Не міг пригадати, як ліг у ліжко. Вирішив, що все мені наснилося. 
Вранці ми знову зібралися утрьох, і я розповів про свій сон.
— Це ж треба, — Сашко почухав голову, — мені те саме снилося. Тільки опудало ще до мене руки тягнуло через вікно.
— А мені не снилося, — похмуро промовив Микита. — Я його сам бачив, і я точно не спав! А собака нас у будку забився та скавчав.
— Живе опудало? Та бути такого не може! — я замотав головою.
— А ходімо до Книша, глянемо тихенько, — запропонував Сашко. — Він зараз на городі має бути.
Ми городами пішли до хати Книша, та заховалися в кущах. Упевнившись, що ніхто не слідкує, зазирнули у двір. Опудало стояло на місці, тільки повернуте в інший бік.
— Все одно не подобається воно мені, — сплюнув Микита. — Ще й наснилося таке. А давайте ми його підпалимо? У мене сірники є та запальничка.
Ми перелізли паркан. Микита розібрав запальничку, вилив гас на опудало, черкнув сірником. Воно зайнялося, як свічка. І тут ми почули крик, такий гучний, що аж вуха позакладало. І такий самий крик чувся з хати. Двері відчинилися, вибіг Книш в одних трусах. Він палав, охоплений вогнем, наче смолоскип. Дід підбіг до опудала та впав. Тіло, яке вже обвуглилося, не ворушилося. В ніс ударив сморід горілого м’яса та волосся. Зайнялася трава, вогонь швидко перекинувся на ближні дерева. Ми побачили, як горять дерева, і отямилися. Загорівся будинок. Ми заволали та помчали, не розбираючи дороги. Вранці дізналися, що дім і сад Книша згоріли вщент, лишилося тільки попелище.