Чорний кіт

За вікном завивав вітер. Хлинув рясний дощ. Восьмирічна Таня, її одинадцятирічний брат Олег та їхня бабуся швиденько прибрали квасолю, що сушилася у дворі, та побігли до хати. Бабуся полізла в погріб, а діти гралися на килимку. Аж тут з вулиці почулися звуки, наче чийсь жалібний плач. Таня та Олег застигли на місці та прислухалися.
— Ой, це ж котик нявчить! — вигукнула Таня. — Треба забрати його скоріше! А то промокне, захворіє та помре!
— Вічно ти всіх жалієш та підбираєш! То цуцика, то котика, то пташку якусь, — пробурчав Олег. 
— А ти нікого не жалієш! Хіба можна бути таким нечуйним до чужої біди? 
— Всіх на світі не врятуєш, — відповів Олег. 
— То й сиди тут, телепню! — огризнулася Таня та побігла надвір.
Олег лише зітхнув та похитав головою.
За хвилину дівчинка прибігла та принесла до хати мокрого, кудлатого чорного кота. Кіт зблискував зеленими очиськами та жалібно нявкав.
— Ось, урятувала! — гордо промовила дівчинка. — Треба його нагодувати. Дивись, як він змок та замерз, бідненький! Хай у нас живе, а то бабусин кіт же помер недавно. Заміна буде.
— Таню, а може, він хазяйський? Може, його шукають?
— Якщо завтра за ним не прийдуть, залишимо собі.
— Ну, не знаю. Щось мені цей кіт не подобається, — похитав головою Олег.
— Та припини, хороший котик! — надула губи Таня.
Вона знайшла стару котячу миску та налила туди залишки супу. Кіт жадібно кинувся на їжу. Бабуся саме повернулася. Побачивши кота, вона зітхнула:
— Не брали б ви, діти, кота цього. Хто його зна, може, він чаклунський!
— Бабусю, чаклунів не буває. Казки то все, — хихикнула Таня.
— Ні, онучко, не казки, не казки! Всяке бувало раніше, це зараз люди ні у що не вірять. От що вам розкажу, а ви слухайте. Пам'ятаєте, я вам про брата розповідала?
Олег закивав:
— Розповідала, так. Казала, що він десь пропав. 
— Отже, казала, та не все. Малі ви ще були.
— А зараз вже не малі? — єхидно спитав Олег.
 — А зараз оце підросли вже. Тож слухайте, як воно насправді було! Було мені тоді років вісім, а братові моєму, Сергійку, десять. Батьки оце поїхали в неділю на базар, а нас на хазяйстві лишили. Пішов оце такий дощ сильний, як зараз. І прибився до нас чорний кіт. На цього схожий. Великий такий, очі горять! Я його брати не хотіла, а Сергій узяв, нагодував. Аж на вечір, коли дощ ущух, приходить до нас дід старий, бородатий, в лахи одітий, такий уже, що ледь ходить. Питає, чи кота ми не бачили. Ну Сергійко спочатку віддавати кота не хотів, бо прив'язався вже до нього, але дітися нікуди. Віддав діду його кота. Дід наче за вдячність Сергія так лагідно по спині поплескав, обійняв, а потім ще за руку взяв. Забулися ми про того діда з котом. Аж тут через днів три, чи що, чую я, що баби в селі балакають про чаклуна якогось, що в лісі жив у хатинці. Казали, наче помер він. А ще казали, що бачили його в селі з котом до того. Тут мене наче громовиця вдарила! Той чаклун кота забирав! Злякалася я! Бо казали старі люди, що чаклун як когось обніме молодого, то так йому силу свою віддає, а потім уже помирати може. Тож Сергія він міг чаклуном зробити! Розплакалась я, додому побігла — а Сергія нема. Десь зник! І батьки шукали, і всі сусіди. І в лісі його шукали, і біля озера — та де там! Так і пропав.
— І що, так і не знайшли його? — запитав Олег.
Бабуся витерла сльозу:
— Вже оплакали ми його. Думали, поліз кудись та загинув. Чи втопився, чи в яр упав, чи вовки його з'їли — а тоді вони в лісах водилися. Вже роки три пройшло, чи чотири. Аж почали люди казати, що бачили Сергія в лісі. Наче живе він в тій хатці, де покійний чаклун жив. Батько кинувся туди, весь ліс обійшов, знайшов хатку — стояла вона в самих хащах. Та ніде не було там сліду брата. І хатка стояла покинутою, не жив там ніхто. Чи то брехали люди, чи то сховався Сергій. Більше не бачили його ніде.
— Може, Сергій пропав просто, чи вкрали його, — промовила Таня. — Може, і не пов'язано це було з котом та дідом.
— Хто його зна, — зітхнула бабуся. — Та ви обережніші будьте! Якщо хто чужий зайде, наче за котом, то мене кличте! Як мене вдома не буде, то не пускайте! Дочекайтеся, поки повернуся.
Наступного дня бабуся пішла до магазину в інший кінець села. Таня з Олегом залишилися дома та гралися на килимку. Кіт дрімав на пічці. Раптом почувся стукіт у хвіртку. Діти схопилися, але згадали настанову бабусі та знову сіли за гру. В бабусі є ключ, а чужих пускати не можна. Постукали ще раз, голосніше. Кіт раптом схопився, занявчав, забігав по хаті й вистрибнув у прочинене вікно.
— Ой, куди ж ти?! — крикнула Таня та вибігла за котом.
Олег побіг за сестрою. Кіт сидів біля хвіртки та жалібно поглядав на дітей. За парканом стояв старий дід з довгою сивою бородою та величезним ціпком у покрученій артритом руці. Він зустрівся поглядом із Олегом. Очі мав великі, сині, глибокі, наче море. А ще палахкотіли вони в сонячних променях, як ті коштовні камінці. Хлопчик закляк на місці, не в змозі відірвати погляду від незнайомця. Його затрусило. Таня зойкнула та з переляку закрила рот долонями. Дідок був дуже схожий на їхню бабусю…
— Поверніть кота, — прохрипів дід.