Небокрай мого життя
Кохані часто забувають
Мені мусолять груди і язик
Старі страхи небажанних ночей.
Неначе той мішок з плечей
Їх хочеться позбутись, але звик
До їх тертя, до їх мандрик,
До водопаду сліз з очей.
Я пристрастно візьму її лице:
"Ти нащо все життя мені згубила?"
І хоч мене не матір била,
Але ще тяжчим є твоє слівце —
Розпусна куля розсікає все,
І навіть те, за що любила.
Ламай та гни! Мене підпалюй,
Як ті бенгальськії вогні!
Я знаю, що краса в тобі.
А от добра завали всі обвалюй,
Щоб далі бути повністю зі сталі.
Крути скоріш звідсіль педалі!..
Та ні — не можу відпустити страх.
То він тебе від мене й забирає.
А ще на нервах, почуттях все грає
І так частенько весь зриває дах.
Прости, що парою ми стали двох невдах,
Котрих на світі більше і немає.
І в ніч, що стане знову за розлуку
Крива стежина заведе мене туди,
Де не дістать, ні скляночки води,
Ні розуму. Це й завдає всі муки.
Ти з ким десь там знімаєш брюки?!?
Мене за носа, знаєш, краще не води!
Хоч пий миш'як чи бий у груди,
Довіри не відновиш розмахом руки!
...Вже ніч прошла, а зорі все палають
Багрянним сяйвом на твоїх устах.
Прости, але кохані часто забувають,
Що у любові ворогом буває страх...
Тому тримай міцніше мої крила.
Зі мною будеш? А хоча, мовчи —
Не треба доказів, моралі не учи,
Бо я читаю по очах, що вже простила.
Відредаговано: 01.10.2024
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
