Той, хто завжди поряд

Біля каміна, закутавшись у тепле покривало, сиділа жінка похилого віку і слухала, як за вікном шарудить дощ. В руках, дихаючи ароматом, теплилася чашка чаю. Усміхнувшись своїм думкам і спогадам, жінка дописала щось у старому, пошарпаному щоденнику.

За вікном почувся шум машини. Господиня поспішила до вікна, пройшовши повз стіл, на якому красувалися у величезній вазі гарячі запашні пироги. Побачивши, як до дерев'яної хати під'їхала машина, а потім ще одна і ще, жінка радісно направилася до дверей зустрічати гостей.

Почувся стукіт.

— Іду, йду!

Відчинила двері. На порозі стояв високий, кремезний, сповнений сил сивий чоловік і його дружина.

— Сашко, Катруся, що ж ви так довго? Я вже переживати почала.

— Марто, ти ж знаєш, які нині пробки на дорогах. Це вже не те маленьке, затишне містечко, що було раніше.

— Марто, добрий вечір! — вигукнув ще один ровесник.

— Васю, Колю! Ой, як я вас давно не бачила! Проходьте, дорогенькі, проходьте!

Гості зайшли і почали роздягатися. Сьогодні зібралися всі друзі Марти, щоб відзначити її День народження.

Хоч усі й зайшли, господиня не поспішала зачиняти двері.

— Де ж він ходить? — забурмотів Сашко.

І тільки це сказав, як на порозі з'явився ще один чоловік із життєрадісними, блакитними, як небо, очима.

— Борисе, де ти ходиш? Твоя дружина чекає не дочекається ніяк, — сказав Сашко.

Марта підійшла до чоловіка, ніжно обійняла та поцілувала в щоку.

— Добрий вечір, радість моя, — прошепотіла вона. — А я справді чекаю.

— Марто, рідна, мене всього годинку не було, — сміючись, відповів він, знімаючи курточку.

— Для мене — це вічність, — загадково промовила жінка і усміхнулася, згадавши минуле.

Борис ласкаво обійняв її і вся галаслива компанія пішла до кімнати, де їх зустрів теплий камін і аромат приготовлених «смаколиків», як казала онука Марти. А ось і вона залопотіла дерев'яними сходами з другого поверху. За нею спустилася симпатична молода жінка, її мама, а потім і сам веселун тато, у якого, до речі, теж були на диво красиві блакитні, як небо, очі.

Незабаром будинок був переповнений розмовами, жартами, сміхом, піснями, спогадами... Всім тим, що дарує нам затишок і час з вірними друзями.

На каміні стояла величезна фотографія сім'ї Марти та Бориса. Біля них теплилися син, дві доньки та онуки, які тепер наповнювали будинок дзвінким сміхом та молодістю.

Поряд, біля фотографії, лежав розкритий щоденник, в якому акуратним, красивим почерком було написано: «Ми часто чекаємо казки у нашому житті, шукаючи її в красивих і гучних словах, шалених вчинках, у морі троянд та подарунків. Але в цей час не чуємо головного — стукіт серця того, хто завжди знаходиться поруч.

Той, хто подарував мені своє серце, не кричав на весь світ, що любить мене. Він просто взяв мою руку і більше її не відпустив. Він не завалював мене квітами, солодощами та прикрасами. Він просто подарував мені щастя. Він не обіцяв мені виконати всі бажання. Він просто взяв і втілив їх у життя, подарувавши свої почуття та самого себе.

Іноді в коханні достатньо одного лише слова, яке стане для вас обох вічністю. Я зробила тоді свій вибір і у відповідь стиснула його руку, яка й сьогодні зігріває мене, даруючи тепло.

Якщо хтось колись запитає, чи здійснилися мої мрії, я впевнено скажу: «Так!». Я маю велику щасливу сім'ю та кохану людину, в очах якої живе саме небо».