Нічний дзвінок

Тільки Марта лягла спати, як пролунав телефонний дзвінок.

— Алло... — сонно промовила вона.

— Це піцерія? — почувся знайомий голос.

— Вибачте, але ви помилилися номером. Це психіатрична лікарня, — рада була знову чути ці знайомі жарти.

— Ой, а вчасно як!

Марта намагалася стримувати сміх і продовжувала:

— Справді?!

— Та не те слово!

— Вас щось хвилює?

— Ще й як хвилює! У мене останнім часом з'явилися нав'язливі думки.

— Та ну?

— Серйозно.

— Продовжуйте.

— Мені здається, що я не той, ким був раніше.

— Та-а-ак... І хто ж ви тепер?

— Мені важко визначитись.

— Ну, то ви спробуйте.

— А давайте разом.

— Ну, давайте спробуємо разом. Що видається не таким?

— Та все. Раніше я спокійно спав, зараз не можу. Раніше був апетит, а тепер немає.

— Угу.

— Серцебиття прискорене, руки трясуться... Ідучи вулицею, я бачу те, чого там немає.

— Ага... Випиваємо?

— Ну що ви? Тільки коли свята.

— Угу. І як часто у вас свята?

— Коли як. По-різному.

— Зрозуміло.

— Та нічого вам ще не зрозуміло. Я головне не розповів.

— Я боюся навіть уявити, що буде головним.

— Так ось, що мене лякає найбільше, так це те, що коли я дивлюся в дзеркало, бачу не себе.

— А кого?

— Дівчину.

Ці слова були останньою краплею терпіння, і Марта вибухнула сміхом. Борис, який сидів на ліжку, прикрив рукою очі. Ліг і усміхнувся, зрозумівши, що трохи не те й не так сказав.

— Мені стало байдужим усе, що відбувається довкола, — продовжував. – Навіть кольори потьмяніли.

— Ще б пак! З такими симптомами. А із зором у вас як?

— Непогано.

— Нормально, кажете?

— Так, розрізняю предмети.

— А обличчя?

— Частіше всього так.

— А буває, що ні?

— Буває, але рідко.

— Я так розумію, здебільшого під час свят?

— Так, правильно ви мене розумієте.

— Професійний досвід, що поробиш.

— Правда?

— Так.

— То ви теж п'єте?

— Буває. Чай, кава…

— А, звичайно. Інтелігенція.

— Ми відволіклися.

— О, так. Продовжимо, якщо ви не заперечуєте.

— Ні, що ви, розповідайте. Накльовується рідкісний випадок параної.

— Вже накльовується?

— Так. Досить чітко.

— Ви мене лякаєте, панночко.

— Не бійтеся, це лікується.

— Ой, знаєте, боюсь у мене особлива форма.

— Та невже?

— Ага.

— І з чого ви це взяли?

— Розумієте, мене переслідує одне і те саме.

— Що?

— Обличчя.

— Ох, як з вами непросто. Чиє?

— Від нього я вже божеволію. Воно не дає ні спати, ні їсти, ні жити спокійно. Кров у скронях гепає, серце скаче, як на іподромі. І головне — я міг би забути це обличчя, викинути з голови, але не хочу! Можете собі таке уявити?

— Як усе складно… І чиє ж обличчя не дає вам спокою?

У відповідь почулася тиша.

— Алло? Слухаю вас.

— Ваше…

І гудки… Швидкі, у такт серця.

Все поплило перед очима. Марта тремтячою рукою опустила слухавку, не з першого разу поклавши її на важіль телефону. Прикрила рот долонею. По щоках котилися сльози.

Що це було? Чому він кинув слухавку? Це жарт? Чому ж так не смішно?