Щоденник спогадів

У невеличкому дерев'яному будиночку, біля каміну, що дихав теплом, сиділа у старовинному кріслі молода світловолоса дівчина і щось захоплено записувала в щоденник. Надворі лив дощ, стукав у вікна затишку, навіваючи спогади…

«За вікном ллє як з відра...

Люблю цю тиху, таємничу музику. Стук по склу відбивається дрібним тремтінням у серці, заманює відчуття комфорту та затишку. А ще мені казково повезло, бо я сиджу біля каміна з чашкою гарячої ароматної кави. Потріскує вогонь, думки солодко обіймають, спливають химерні картини минулого, обличчя, слова, почуття…

Злива розбивається кришталем і щось шепоче... Тихо-тихо... Спокійно... Тепло...

Життя людини непередбачуване, як погода. Тут тобі сонце світить, метелики літають. Ходиш радісний, безтурботний. Над головою блакитне, яскраве небо, пташки співають. І раптом враз все темніє, звідки не візьмись хмари набігли, загуркотіли, надулись. Ось уже й перша блискавка, а через хвилину потік води холодить тіло, ллється за комір, пронизуючи до самих кісток неприємним відчуттям дискомфорту. Одяг мокрими обіймами стискає тіло, сковуює рухи, і тебе починає трясти від холоду. Романтика в істериці тікає геть, залишивши оголену душу мокнути під дощем.

Буває… Вчора, йдучи на зустріч, із-за якої я дуже хвилювалася, вирішила пройтися по розмальованому осінню парку. Милуючись різнокольоровим листям і яскравими променями сонця, що вже остигало, я все ніяк не могла викинути з голови надокучливе запитання: «На що схоже кохання?». «Може, на сонце?» — промайнула думка, і погляд ковзнув у небо. Очі вмить потонули у сльозах. «Може і так... Сліпить та змушує плакати», — знову пробігла думка і зникла за найближчим деревом. Я не змогла втримати іронічної посмішки. «Може, на осінь? Така ж красива, меланхолічна, змушує багато про що розмірковувати...»

Таке дивне це почуття… Таке невловиме, незрозуміле, то сумне, то миле, ніжне, грайливе, лагідне, приємне, загадкове… Скільки ж у тебе образів? Таке багатогранне та неосяжне. Зрозуміло, чому від тебе обертом голова.

А може, кохання схоже на Всесвіт? Такий собі окремий світ. Потрапляючи до його виміру, ти стаєш зовсім іншою людиною. А що, може й так. Ось згадайте себе закоханими. Ідеш, десь літаєш. Все навколо тебе не стосується. Світлофори не помічаєш. Різкий скрип коліс і сигнали машин тебе зовсім не турбують. «Ну не побачила, вибачте», — читається на сяючому обличчі закоханої. Майже всі проблеми і негаразди здаються дрібницею. Таке відчуття, що все навколо — це лише жива картинка, але не більше. Твоє «Я» поглинуте іншим. Може тоді кохання — це хвороба? Чи все ж таки мікстура, що лікує?

Кроки наближали до місця, де була призначена така несподівана для мене зустріч. Як сніг на голову... Саме так він увірвався у моє життя. Досі не можу зрозуміти, як це сталося. Дні минали розмірено та спокійно. Все було розкладено по поличках, зрозуміло та чітко. І тут залетів ураган, усе розкидав, приніс метушню, хаос, переполох і раптом зник. Залишив із цим на самоті… Згадувати про те, як все почалося, кумедно і водночас так стискає серце…

Ми тоді вирішили поїхати на дачу з ночівлею. Весела компанія, теплий червневий вечір, ароматний шашлик, пісні під гітару — це ті речі, які роблять такі моменти незабутніми. У душі задоволення, комфорт, сльоза готова зірватися з очей із-за переповненого почуттями серця. Як говориться в одному фільмі: «Ідеальних людей нема. Є ідеальні моменти». Так, це був саме той момент.

Почало темніти. До воріт під'їхала нова «дев’ятка» кольору стиглої вишні. Мотор затих і з машини вийшов молодий симпатичний хлопець років двадцяти шести, хвацько зачинив дверцята та впевнено увійшов у двір. Господар дачі пожвавішав, видавши протяжне «Хо-хо!», і поспішив назустріч гостю.

— Знайомтеся, це Борис, — відрекомендував він незнайомця.

Той весело привітався, одразу підкинув пару жартів, пробігся поглядом по молодим людям, що сиділи біля багаття, і з перших же секунд був прийнятий компанією. Такі легко ставали її «душею». Але головне на той момент було те, що всівся він біля мене, хоча це було не єдине вільне місце. Борис смачно жартував наліво і направо, час від часу зиркаючи в мою сторону хитруватим поглядом. Спочатку я насторожилася, але уже через годинку ми один поперед одного тріщали на різні теми, начебто були знайомі десяток років. Вже згодом я згадала, що бачила його не вперше. Коли Сашко, господар дачі, готувався до весілля, йому постійно допомагав цей веселун. Я коли його вперше побачила, одразу подумала, що це один із тих, до кого не підступишся, не заговориш, а про довіру з його боку так і мови не могло бути. І тут на тобі — з перших хвилин спілкування мені здалося, що я знаю його все своє свідоме життя. Щось у ньому мені шалено подобалось і притягувало до себе. Привабливим було все: його рухи, погляд (особливо він), слова, посмішка… Завжди нервуючи поруч із подібними людьми, цього разу я була напрочуд спокійна, відчувала затишок і комфорт. Більше того, мені довго не вірили, що до цього ми з ним не спілкувалися. «Так щебетати разом і бути незнайомими — не повірю!» — говорила Настя.

Незабаром ми компанією знову затягнули пісні та почали смакувати шашлик. Борис веселив так, що всі скручувалися від сміху в бублик і тряслися, не в змозі вдихнути. Усю ніч з боку дачі Сашка долинали веселі голоси і розліталися по всій окрузі, додаючи літній ночі настрою свята.

«Цікаво, він одружений?» — ця думка з'явилася так раптово, що я не встигла втримати неприємне почуття досади. «Яка тобі різниця?! Він по старій дружбі просто хоче тебе побачити», — червоніючи від обурення, спробувала заспокоїтися та прискорила крок.