Глава 5. Море Відлунь

Після довгої дороги крізь пустелю дитя світла вийшло до краю світу, де хмари розступалися, відкриваючи безкрайнє море. Його хвилі не були водою — вони складалися зі світла й тіней, що відлунювали давні голоси.

Герой ступив на кам’яний міст, що тягнувся над морем. Кожен його крок лунав у просторі, і відлуння поверталося до нього, немов нагадування про тих, хто йшов цим шляхом раніше.

У глибині моря спали храми, занурені у сяючі хвилі. Їхні вершини світилися золотим світлом, але воно було слабким, ніби чекало на пробудження. Дитя підняло руку, і його світло відгукнулося — хвилі розійшлися, відкриваючи шлях до храму.

Там його зустріли духи — прозорі постаті, що співали без слів. Їхні голоси зливалися з шумом моря, створюючи мелодію пам’яті. Вони показали дитині спогади: колись це море було місцем радості, де люди й істоти світла збиралися разом, щоб співати й літати над хвилями.

Але тінь прийшла й заглушила їхні пісні. Тепер лише відлуння залишилося, блукаючи серед хвиль.

Дитя світла запалило свій рожевий вогник, і він розгорівся яскравіше, ніж будь-коли. Храм відповів — його стіни засвітилися золотим сяйвом, а море наповнилося світлом. Відлуння перетворилося на пісню, і духи заспівали разом із героєм.

Манта світла знову з’явилася, ковзаючи над хвилями. Вона підняла дитя вгору, і разом вони пролетіли над морем, що тепер сяяло, немов небеса.

— Світло повертається через пісню й пам’ять, — пролунав голос духів.

— Ти пробудив море, і воно знову співає.

Дитя світла відчуло, як його крила стали ще сильнішими.