Слова подяки – вже звичні для волонтера. Тим більше, коли приїхав до бійців не вперше, подумав Юрко, закурюючи сигарету. Власне, їм потрібно було вже їхати назад. Усі потрібні та корисні речі, що привезли бійцям, вже були розвантажені та розподілені за призначенням.
-Ну, добре, ми ще приїдемо, - пообіцяв він.
-От лише навряд чи ви нас знайдете на цьому ж місці, - уточнив комбат. – Ми ж вперед ідемо!
-Бажаю по швидше йти, та без втрат! Ну, ми поїхали…
-Ви теж обережно. Територія ще … не зачищена. І від мін, та й…
-Ми розуміємо.
-Ви не лише мін стережіться, - сказала дівчина із рудим волоссям, що стояла поруч. Звісно ж, у формі. Окрім Юрка та його напарника, усі інші, що вирішили провести їх у зворотну дорогу, були, звісно ж, військовими. Але вона сказала це так, ніби… Щось було у її тоні, що змушувало поставитися до її слів серйозно. А тому Борис спитав:
-Ти про що?
-Не лякай людей, Лисичко! – посміхнувся комбат. – Це ми тут знаємо, що ти в нас не лише снайпер, але й трішечки відьма! А вони-то не звикли!
-Ну, просто-таки й трішечки! – вдала обурення дівчина із позивним Лисичка, - логічно, подумав Борис, враховуючи колір волосся. А потім знову звернулася до волонтерів. – Я так скажу, непроста в вас дорога буде. Потім ніхто не повірить, коли розповідати будете. Скажуть: придумали усе.
-Ну, якщо в нас буде можливість розповісти, - тоді усе ще не так погано! – віджартувався Юрко, а потім остаточно попрощався та вмостився за кермом. Борис опинився поруч, й мікроавтобус рушив. Комбат пішов, - в нього було багато справ. А Лисичка проводжала машину поглядом, невдоволено хитаючи головою.
-Що, не повірили? – спитав один з бійців, що стояв поруч.
-Ні. Їм же гірше, - відповіла вона. – Шкода…
-Але ж нічого страшного з ними не станеться? Їм ще до нас приїздити…
Дівчина уважно подивилася йому у вічі, - так, що важко було визначити: це погляд відьми, що бачить тебе наскрізь, чи таки снайпера.
-Ти теж не віриш? Ну, твоя справа… Нічого страшного? Ну, це як подивитися…
Обірвала розмову та пішла. Із невірою Лисичка стикалася не вперше. Взагалі, їй було все одно. Досить того, що … вміння відчувати те, чого не відчувають інші, давало можливість залишатися живою та бити ворога.
«Форд» від’їхав від місця, куди вони привезли допомогу, вже кілометрів з двадцять. Здавалося, усе йде добре. До місць, де життя вже стало входити у якусь мирну колію, не так далеко, та й канонаду тут хоча й чутно, але не так гучно. Юрко-то звик, а от для Бориса це перша така поїздка. Він вирішив долучитися до діяльності волонтерів, й інші, починаючи із Юрка, цьому лише зраділи: саме Борис був власником такого корисного у цьому мікроавтобуса. Цього разу вони мінялися за кермом. А зараз новачок питав в того, хто постійно працював із цим підрозділом:
-А чому кажуть, що вона – відьма? Навіть комбат…
-Лисичка-то? Ну, кілька історій було… Коли справджувалося те, що вона ніби передчувала. Після одного випадку … коли двоє загинули, просто у бліндаж прилетіло, а вона попереджала… Її стали слухати, навіть, якщо й не вірять. Та що там казати! Вона й війну передчувала, здається. Наприкінці січня на контракт пішла.
-Дійсно, снайпер?
-Так. Та, кажуть, у цьому теж на висоті.
-Як її насправді звати-то, знаєш? – продовжував допитуватися Борис. Напарник зробив єдиний можливий висновок:
-Що, зачепила? Вероніка її звати. Якщо що – розлучена… А…
-Так, непогано б … зустрітися після війни, - відповів Борис на питання, яке не встигло зірватися з губ Юрка.
-Тьху, ти мені голову заморочив. Здається, кудись не туди звернули, - зауважив той. – Ніби такого лісу густого не повинно тут бути…
Проблема полягала у тому, що вказівників на дорогах тут не було. Їх, майже усі, демонтували ще до того, як територія була захоплена ворогом, а окупантам, звісно, було не до їх відновлення. Як вони самі тут орієнтувалися, - залишалося лише гадати, втім, це не було проблемою ані українських військових, ані волонтерів. До того ж, мобільного зв’язку на нещодавно звільненій території теж поки не було. А тому користуватися звичним навігатором у смартфоні було неможливо. Юрко брав зазвичай у такі поїздки мапу автомобільних доріг регіону, але як визначитися, де саме знаходишся?
-І що будемо робити?
-Трохи ще проїдемо, якщо не натрапимо на перехрестя із якоюсь знайомою дорогою, - повернемося… Соляра в нас є.
Однак за кілька хвилин, кинувши погляд на панель приладів, Юрко різко зупинився.
-Що сталося? – спитав Борис.
-Це тебе треба питати. Тачка ж твоя… Грітися різко стала.
-Зараз подивимося.
Погляд під відчинений капот дозволив спостерігати нерадісну картину. Верхній патрубок радіатора луснув, і антифриз під тиском став витікати, у кількості, достатній, щоб двигун став грітися. Його зупинили досить швидко, щоб уникнути серйозних проблем, - на майбутнє. Але що робити зараз? Очевидно було, що їхати далі неможливо.