Глава двадцята. Справжній світ.

    Я гадала, що це вже кінець. Що ми загинемо і більше нічого цікавого не відбудеться у моєму житті. Але як тільки я уявила, що ось ось помру і ці монстри незрозуміло що будуть робити з моїм тілом після моєї смерті, як різко знову відчула, що не володію своїм тілом. Що мої зіниці знову починають поступово робитися малими, а рани на ногах, як і тоді, починають зцілюватися магічним образом.

   Як тільки мої ноги швидко зцілилися, хтось підхопив мене і спробував потащити. Я ніби прийшла до себе і мої зіниці знову стали як раніше. Я спочатку подумала, що мене намагається тягнути Сніжний, але повернувшись, побачила, що мене тягне аби як Каріна.

-- Каріна.. - Тихим, майже вже зниклим голосом мовила я.

   Що вона тут робить? Вона ж неначе вже давно зникла як з мого поля зору, так і з поля зору тих потвор. Сніжний випустив струм білопомаранчевого полум'я і той трішки залів одну з потвор, яка вже майже впритул підійшла до нас.

   Каріна допомогла мені встати і ми разом, а також з драконами, зайшли у портал, який до сих пір був відкритий. Через декілька секунд, коли ми вже опинились нарешті у звичайному світі, портал зачинився, не давши потворами зайти у нього за нами.

   Сніжний переможно рикнув, розправивши свої крила і вигнувши свою вже достатньо довгу шию невеличкою дугою. Хоч цей рик в був не такий страхітливий, як у великих, вже дорослих драконів, але він все одно відлунив від багатоповерхівок гулким ехом.

-- Я гадала, що ти вже відбігла достатньо далеко від табору тих потвор... - Відхекуючись скоріше від сильного припливу емоцій а не від утоми, мовила я тихо. - Чому ви вирішили повернутися і тим самим врятувати нас?

-- Коли я була далеченько вже від того табору, я подумала, що коли мені все ж таки вдасться якось вибратися з того світу, мені буде дуже нудно без пригод з тобою. Так, в мене буде Темне Полум'я, але дослідити достатньо я не зможу їі та її вид, тому що не так багато знаю про драконів, як ти або Сніжний. Ну і поговоривши про це з самим Темним Полум'ям, ми вирішили, що все ж таки треба повертатися назад, допомогти вам, якщо це буде потрібно і разом з вами знову знаходити нові пригоди на п'яту точку.

    Я повільно кивнула головою, тихо подякувавши й озирнулась по сторонах. Білий сніг блищав на землі, його було ціле море. Здавалось, що якщо я спробую пройти по ньому хоч трохи, я у ньому втону і ніхто не зможе мене врятувати.

-- Чому тут зима? - Мовив Сніжний, теж роззираючись і з його роту вилетів невеличкий клубочок майже прозорої ледь білої пари. - Учора ж літо неначе було... Чи я помиляюсь?

{Від автора}

Ось і настав кінець цієї книги. Вона насправді була для мене трішки складна у написанні, тому що то там треба було щось трішки змінити то тут, щоб сюжет був більш менш цікавим і не таким, як у минулий раз. Буде незабаром продовження у третій книзі.