Глава вісімнадцята. Ворожий табір.

   Як тільки ми пройшли трішки меньше півтори кілометра, на горизонті нарешті з'явилась вподоба табора, про який так голосно горлала Каріна, біжучи до нас. 

   Трішки ізогнуті й якісь трішки дивні для мене - та й не тільки для мене, я впевнена, - були невеличкі дома на території цього табору, який не вигоражували від іншого світу дивні металеві штуки з невеличкими дірками, які я бачила колись у двоногів. Вони якраз закривали їхню територію від чужинців. 

    Лісні такими ніколи не користувались і мабуть не збираються користуватися. Тому що в них є мабуть й досі багато їхньої території. Тому використання таких дивних штук, які двоноги інколи називали "парканами", коли про щось розмовляли їм користуватися ні на що.

   Та й не дивно. Мабуть, цим створінням, які живуть на цій території, нема від кого загороджуватись. Вони або дуже сильні, щоб себе захистити, або їм просто нема від кого захищатись так часто. Або і те і те, хто їх взагалі знає.

    Хоча б спробувати побачити їх на останок, щоб побачити, з ким ми так би мовити будемо мати справу, якщо хтось з них побачить нас, коли ми будемо шукати портал. Хоча, я може й побачу цілу армію цих потвор з шансом десь у вісімдесят відсотків хоча б на відстані. Або одного з них.

-- Що будеш робити, коли ми прийдемо у звичайним світ? - Запитала тихо Каріна, продовжуючи йти пліч о пліч зі мною і при цьому знову тримаючи Темне Полум'я на свої руках. - Плани в тебе могли вже змінитися, я у цьому впевнена майже на сто відсотків.

-- Так, я вирішила трішки змінити свої плани дій у майбутньому. - Глибоко видохнула я, згадуючи те, що вже встигла придумати про свій наступний план. - Я хочу знову прийти до тієї людини у чорній масці. 

-- Ти здуріла, чи як?! - Тихо, щоб не привернути до нас зайвої уваги невідомих потвор, вибухнула Каріна. - Це ж самогубство! Ти впевнена, що хочеш померти так рано?!

-- Я знаю, що це виглядає дуже дивно і нічого доброго за собою не несе. Але мені здається, що та людина знає більше, ніж каже. Й мені хотілося б дізнатися від нього хоч трошки про свою мати, тому що з його слів я можу розуміти, що він знав її колись. Не контактував з нею особливо, але все ж таки знав. Та й до того ж, доки ми зі Сніжним зможемо прийти нарешті туди, дракон зможе достатньо вирости, щоб захистити й мене й себе у разі небезпеки. А я у свою чергу ліпше зможу контролювати свою енергію. Це ще один "бонус" для нашого зі Сніжним захисту.

-- А якщо в нього теж буде свій дракон - а може навіть ціла армія, - та ще й більш натреновані, ніж ви зі Сніжним разом узяті? - знов почала намагатись відновлювати мене від цієї затії моя подруга.

-- Дракони? - Іронічно запитала я. - Да ніхто з тих телепнів навіть не знав, що яйце мого дракона не підробка і що там зароджується нове життя могутнього створіння, яке може у майбутньому обернутися проти них. Якщо їм і вдастся знайти нові яйця цих дивовижних і дуже сильних створінь, не одне з драконенят не з'явиться на світ аж доти, доки не знайде гідного вершника. Так було зі мною і зі Сніжним. Він розповів мені, що довго пробув у своєму яйці, знаходячись у тих дивних двоногів, а потім, коли я знайшла його і змогла врятувати його яйце, він тільки тоді вирішив з'явитися, хоч і не дуже в дуже кращій час. Каріно, дракони відчувають душу людини майже повністю. З-за цього я й поважаю свого дракона. Тому що замість того, щоб обрати людину з темною душею, яких було повно поряд з ним доволі довго, він обрав мене.

   Каріна мовчала, відвернувшись від мене й думаючи про щось своє. Сніжний йшов поряд зі мною й коли я подивилась на нього, він подивився на мене у відповідь своїми гарними глибоко блакитними очима. Так, дракон вже встиг достатньо вирости за увесь цей час. Тепер він майже досягав мені ліктя, не рахуючи його рогів на голові, які з часом потихеньку починали загинатись "усередину", до його голови, при цьому не ріжучи його білі чешуйки.

   А я у цей час вперше зрозуміла, яка в мене вперта вдача. Мені пощастило, що Сніжний вирішив вилупитися майже тільки тоді, коли я з'явилась поряд з ним уже в який раз і вирішила разом з собою врятувати ще не з'явившегося його. Якщо б мабуть білий дракон не обрав саме мене, мені й не захотілося вириватися з такого собі полону, знаючи, що мене вже ніхто не буде ніде чекати.

   Тоді б мабуть мені вдалося набагато швидше дізнатися про свою матір. А також удалося швидше вмерти від руки невідомо кого. Невідомо кого, хто носить на своєму обличчі чорну маску незрозуміло чому. Може, якась дитяча травма, що він боїться, що його осудять за зовнішній вигляд його обличчя? Або він просто не хотів, щоб я дізналася його у звичайному житті.

   Хоча, з-за такого великого росту й світлого, майже як у мене, спадаючого на плечі волосся не дадуть мені так просто забути його зовнішній вигляд повністю. Та й до того ж він це особливо й не намагався сховати під каптуром чорного плаща й якихось специфічних особливостей, які приховували б його справжній зріст.

   Пройшовши по невеличкій галявині, ми нарешті з'явилися на основній галявині цього загадкового місця. Домівки цих дивних створінь, як я казала раніше, були ізогнуті під різними кутами. Це... Дуже незвично. Кольори теж були незвичними для цього і для того світів, у яких ми вже встигли побувати. Там булі знову фіолетові, сині і навіть червоні в крапку, яких ми ні там ні там ще не встигли побачити.

   ×Цікаво, чим вони тут себе годують? Тут же нема нічого, що б могло їх прогодувати!× - Подумки мовив до мене Сніжний, мовчки для Каріни й Темного Полум'я озираючи поглядом усі ці будівлі. ×Мабуть, вони тільки воздух їдять× - Спробувала пожартувати я, але жарт якось не зайшов. - ×Як гадаєш, ми побачимо хоча б одного з них?×

    ×Не каркай× - Мовив знову подумки Сніжний і пройшов уперед, намагаючись побачити попереду себе овальної форми портал. Я пройшла за ним. Як би я не намагалась напружувати свій зір, не виходило побачити нічого крім цих дивних будівель, які тільки відволікали мене від порталу. Неначе цей Народ спеціально зробив ці споруди, щоб відволікти увагу неочікуваним гостям на їх території.