Глава чотирнадцята. Розбиті камені.

   Сьогодні точно повинен йти дощ - саме з такими думками прокинулись майже всі у таборі. Ще з самого ранку сірі дощові хмари й поривчастий холодний вітер з краплинками запаху дощу не підпускали можливих думок про те, що дощ все ж таки минеться і його сьогодні не буде. Та й відсутній у повітрі запах тепла, до якого майже всі вже встигнули звикнути за останній час говорив про те, що дощ дійсно повинен бути і це не обговорюється.

    Морок, доки майже ніхто ще не встиг прокинутися крім раннього патруля, який зараз був десь у лісі і збирався вже через декілька хвилин повертатися до табору, вирішив пройтися по лісу, щоб подумати про щось своє. Він хотів відволіктися від майже всіх справ, які зараз чекали на нього в таборі, як тільки почнуть прокидатися й інші.   

    Вийшовши зі свого кубла, він швидко застрибнув на ближній і самий здавалось невисокий камінь. Босі ноги провідника майже одразу відчули холод каменю. Нажаль, його сьогодні ні зігріє сонце, і на ньому не зможуть погрітися старійшини, почав розповідати про свою молодість.

    Як провідникові знову хотілося повернутись у дитинство, щоб не знати усіх цих бід, які настигли його здавалось, тільки вчора... Йому знову хотілося разом з іншими сидіти й слухати розповіді старійшин про те, які в них були пригужи у минулому. Або їхні якійсь вигадані історії, які вони так любили розповідати... І звідки в них стільки бралося фантазії - Морок до сих пір не може зрозуміти.

    Цікаво, які саме звістки з собою принесе ранній патруль сьогодні? Чи ще стоять ті дивні двоноги біля кордонів лісу зі світом двоногів, не пускаючи двоногів до лісу? А також не випускаючи Лісних з їхнього дому... Вони вже стоять там майже цілий рік. Тому що майже звідтоді, як Мірарда втікла, вони почали там стояти.

    Морок через деякий час зістрибнув з вже іншого каменя, перетнувши стіну його табору й пішов куди очі дивляться. Чому ці люди стоять там і не намагаються нічого зробити, окрім як не впускати інших двоногів до лісу? У них є зброя і точно є те знання, яким вони можуть скористатися проти Лісних і якого немає ні в кого з тих же Лісних. Навіть у самого Морока.

   Провідник сам того не розуміючи і не слідкуючи, куди йде, вийшов на велику галявину, у якій росло щось схоже на тросник але сухе й трішки меньше за нього. Мірарда, коли їй ще було десь шість років, прозвала це місце "щелепою метеориту" і відтоді це місце стало її улюбленим. Завжди, коли в неї був вільний час або вона була без настрою, її можна було знайти саме тут.

   Що саме вона тут робила, ніхто до сих пір не знає, та й знати не хоче. Деякі вважають, що якщо вона захоче, то розповість. Морок входив до числа цих Лісних. А інші вважали, що вони дуже великі, щоб знати, що саме робить мала дитина десь у лісі. Морок, як казалосб раніше, і сам не дуже намагався цікавитись тим, що саме Мірарда тут робить. Але через деякий час, коли він її вигнав, він зрозумів, що зря не робив цього. 

    Може, він би й не вигнав її, якщо дізнався краще. Тоді можливо й не сталося б того, що відбувається зараз з Лісним Народом і з Мірардою. Одно про неї було зрозуміло - її переслідують. І так просто відпускати не збираються як її, так і Лісних.

    Але Морок не звинувачував дівчину з-за того, що майже як тільки вона пішла, біля кордонів його лісу з'явилися ті дивні двоноги, які незрозуміло чого чекають. Він картав в першу чергу себе самого, тому що якщо б він так тупо себе не повів, цього б не було.

    Так, може, було й добре, що він позбавився від такого тягаря, який з кожним днем намагався зробити так, щоб у нього або у когось ще були пригоди на п'яту точку. Але все ж таки, щось було не так. Морок чомусь все одно сумував за нею і тими днями, коли вона ще була з ними.

    Морок зайшов у глиб незрозумілих "запечених" рослин, при цьому відчуваючи, як вони інколи легенько б'ють його то по шиї, то по спині, то по ногах або руках. Ненаве й вони знали, з-за чого страждає провідник і намагалось його ось таким чином "покарати" за скоєне ним.

    А що зробив би на місці Морока Галбатор, який втік дуже давно і зараз мабуть вже давно мертвий? - Різко запитав сам себе Морок. Мабуть, він теж спробував би шукати Мірарду, але через деякий час дослухався до порад Лісного Народу і перестав це робити. А потім і взагалі перестав думати про дівчину...

    А вона зараз незрозуміло де, незрозуміло що з нею і незрозуміло хто поряд  з нею. Морок не знав навіть того, де саме вона може бути. Патрулі - і він разом з ними - прочухали весь ліс, але нічого й нікого все ж таки не знайшли. Навіть слідів ніяких чи ознак того, що Мірарда колись хоч десь проходила не було не зважаючи на те, що від неї ніяких звісток не було майже цілий рік. Але провідник не хотів і не хоче так просто здаватись і все ж таки сподівається, що вони знайдуть її.

    Коли Морок майже повністю пройшов таке собі поле з висушених і незрозумілих рослин, він почув тоненький писк, неначе нявчяло мале кошеня, яке загубилось. Провідник пішов на звуки і незабаром через декілька секунд дивився на ніщо інше, як на двух маленьких дітей драконів. Вони були настільки малими, що здавалось, вони ось ось повинні замерзнути.

    Поряд з ними було ще три яйця. Але вони були розбиті невідомо ким і та жидкість, яка знаходилась у них разом з ще не повністю сформованими тільцями дракончиків лежали на землі. Цікаво, чому саме розбили тільки три яйця, а цих двох залишили? І хто саме їх тут поклав? Чому ніхто цього не побачив чи не почув їхнього жалібного писку?

   Морок спочатку довго вагався, чи варто їх брати з собою, але потім вирішив, що якщо ті дивні двоноги почнуть обшукували ліс і знайдуть цих двох, то для них це буде зброєю. Тому Морок взявши двох драконенят і легенько притиснувши їх до себе, якомога швидше пішов назад до табору, намагаючись зробити так, щоб малим драконам було комфортно, доки вони "їдуть" у його руках.

    Якщо ці два дракони, коли виростуть, будуть на боці Лісних, тоді ті незрозумілі двоноги не будуть чіплятися ні до драконів ні до Лісного Народу. І тоді перевага у захисті й атаці буде на їхньому боці.