Глава одинадцята. У таборі.

-- Ти зря вигнав її, Мороку. - Мовив Люм стоячи позаду свого провідника у його ж кублі.

    Морок дивився у пустоту, нічого не відчуваючи й одночасно з цим, розуміючи, що з-за того, що він накоїв, зараз стоять ті люди зі зброєю біля кордонів його лісу.

-- Ти бачив тих людей, я знаю це. Тому що я бачив, як ти стояв і втупляв на них декілька хвилин у кущах.

   Люм підійшов до Морока трішки ближче, щоб побачити хоч якийсь прояв емоцій на обличчі провідника. Але на ньому не ворухнувся ні один м'яз, навіть коли один з Лісних підійшов до провідника.

-- Вони не збираються заходити до лісу, але й не збираються також їти звідси. Вони будуть бачити, кожен день, хто вийшов з лісу, а хто зайшов. Вони мабуть вже знають про наше існування і тому стоять там вже цілий тиждень.

    Морок продовжував мовчати, неначе граючи в мовчанку або вдаючи, що він не чує Люма і не бачить його перед собою. Думками провідник був вже далеко від їхньої розмови. Люм натомість продовжував мовчати провідника, неначе малу дитину:

-- Нам не треба тікати з лісу, як ти запропонував нам не так вже й давно. На треба шукати її. Тому що без неї нам буде важко залишатись жителями цього лісу, розумієш? Якщо ми все ж таки наважимось втекти, то де саме ми будемо жити? Наші діти, матері, й старійшини не можуть ходити по світу вічно. І з-за мандрів у нас будуть зникати харчі набагато швидше, ніж доки ми ще тут. Розумієш?

    Люм все ж таки намагався достукатися до свідомості свого провідника і донести, що втеча - не найкращій спосіб вирішення проблем. А навіть гірший за всі інші. І тут Морок не витримавши, вибухнув:

-- Але де нам її шукати, Люме?! Де, скажи на милість?! - Рикнув провідник і його голос ехом пройшовся по такій собі печері провідника. - Так, я визнаю, що був не правий, коли казав, що нам треба втекти. Але й твій варіант так собі. Я буду посилати вдвічі більше патрулів, але що нам це дасть? Вже скоро почне сходити повна луна і після неї настануть холоди. Вся їжа врази поменьшиться і посилати багато патрулів я не зможу. 

-- Мороку... - Нарешті озвався Люм після довгої й нестерпної паузи. - Просто скажи мені всю правду, будь ласка. Всі вже давно знали й бачити, що ти любиш її більше ніж звичайну дівчину, яка дванадцять років тому приєдналась до нас.

    Морок декілька довгих хвилин мовчав, відвернувшись до дальньої стіни і не знав, що на це відповісти. Він відчував, що десь усередині він починає сіпатись так, ніби хворий важким захворюванням. Через декілька хвилин, коли Люм вже збирався вийти, провідник мовив:

-- Вона дуже схожа на свою мати. Дуже. А я, коли Глорія ще була жива, кохав її. Але Глорія не кохала мене у відповідь, поясняючи це тим, що ми з нею різні.

-- Тобто тепер, після її смерті, ти хочеш стати близькою душею для Мірарди? 

-- Я хочу стати тим, хто її вбереже від її убогого батька. І тому нам треба діяти прям зараз, поки ніхто з тих телепнів біля нашого кордону нічого не запідозрив!

   Обоє вийшли з кубла провідника і Морок, прикликавши до себе майже увесь Лісний Народ, почав пояснювати, що він задумав. При цьому він інколи міг озиратись по сторонах, на декілька секунд перестаючи розповідати і прислухаючись до того, чи не підкрадається до них хтось зайвий і непотрібний.