Глава дев'ята. Новий портал.

    Коли ми нарешті переговорили, Карні запропонувала мені свою допомогу, щоб робота пішла трішки швидше. Десь вдалині почувся рявкіт двох або навіть трьох потвор, які не могли поділити між собою незрозуміло звідки взявшуся їжу. Але на цей раз ми вже так не боялись, що монстри можуть побачити нас та спробувати напасти, а потім зжерти.

    Так, ми були на висоті і майже на повній видноті для наших ворогів, але це не означало, що ми з-за цього стали беззахисними. Монстрів легко надурити і вони наврядчи спробують полізти сюди, до нас. Їх лапи дуже товсті, щоб залізли між перетинками на крутосходах, а самі вони, як я казала раніше тупі і не додумаються спробувати похитнути крутосходи. Хоча якщо спробували б, їх вага пішла їм на користь.

    Коли ми з Каріною вже разом почали будувати платформи - вона будує платформу, де будимо зазвичай знаходитись ми з нашими драконами, а я будую ту, де як я казала раніше будуть наші рослини, - то роботу пішла набагато швидше, ніж раніше, коли я працювала сама. Інколи ми могли розмовляти про щось, але це не йшло більше п'яти хвилин.

   Сніжний же обучав Темне Полум'я розмовляти людською мовою, щоб потім у далекому майбутньому Каріна зрозуміла свого дракона, так що ці двоє теж так просто байдикуючи і склавши руки або лапи не сидять. Мій дракон наказував повторювати за ним усі букви та слова, які казав він, а потім намагатись складати їх у якесь речення. Мабуть, потім буде вчити правильно цими реченнями користувались - куди саме і коли саме треба їх "вставляти", коли ти з кимось розмовляєш.

    Горщики, які я зробила ще до цього всього вже були наповнені майже повністю землею, яку нам пощастило знайти у цих місцях, йдучи майже неділями до неї. В них були акуратно зариті на невеличку глибину різні насіння з зрозуміла річ різних купок. Сніжний поклав їх по дві штуки на випадок, якщо одна насінина не проросте, а інша зможе це зробити, а потім полив.

-- Все ж таки якось дивно, що портали з'явились саме у той час, коли ми обоє не розуміли і не знали, що його робити далі, - знову почала Каріна, - тобі це не здається якимось... Дивним? Все ж таки портали неначе знали, що нам обом якщо ми спробуємо змінити у своєму житті - наприклад якби ти знову пішла до свого народу і спробувала попросити повернути тебе назад, - то тоді нам буде непереливки.

-- Так, це дивно, але я все ж таки вдячна порталу, який закинув мене з драконом сюди за те, що він на деякий час зупинив погоню за нами. Все ж таки тим вартовим з їх чокнутим на всю голову провідником забути про моє існування і про існування Сніжного, тому що в них будуть якійсь свої проблеми. А мені тільки цього й треба, тому що я не хочу ризикувати або своїм життям, або життям Сніжного, коли ми повернемося обратно у звичний для нас світ.

-- А як ти гадаєш, як саме ми звідси зможемо вибратися?

-- Якщо чесно, я не знаю. - Відповіла трішки подумавши я. - Може знову виникне якась ситуація, як тоді, коли ми сюди потрапили і тоді знову з'явиться портал.

-- Пропонуєш спробувати полізти в саму пащеку тих потров або знову спробувати втекти від вартових? - Пожартувала Каріна і я тихо засміялась. 

-- А що, - підтримала жарт я, - непогана як на мене ідея. І тоді у порталу просто не буде вибору, він повинен буде відіслати нас обратно додому.

    Почали сміятись вже разом з нашого жарту, який все ж таки вдався. Давно я вже не сміялась так, як сміюсь зараз. Дякую усім Богам, якщо вони зараз бачать нас тут і чують мої слова за те, що тут у такі важкі миті у цьому незрозумілому світі з'явилась майже з пустоти Каріна.

   Майже одразу після того, як ми перестали сміятись і продовжили старанно робити платформи та матеріали для них, на одну з платформ приземлилась вже нова потвора. Цей монстр вже мав на своїй спині крила, які склав, щоб вони не заважали йому спіймати нас. Да якого лішого усі тут намагаються нас зжерти?! Що ми такого для них зробили?! Хоча, вони можуть бути хижаками, тому їх поведінка і бажання зіжрати нас якнайшвидше повинна не дивувати мене...

   Стрибок і не дуже м'яке падіння. Щось ніби змусило мене стрибнути, не бажаючи, щоб мене з'їли. У моїй голові усе запаморочилось, перед очами почали з'являтись чорні цятки, які неначе набридливі мухи, швидко літати туди сюди, заповнюючи собою увесь вільний простір. Колись я вже встигла їх побачити, коли ненароком впала з дерева і боляче вдарилась спиною по землі. Не знаю, чи смертельно те було, але тоді синяк в мене був на всю спину і не зникав десь зо два місяці, якщо не більше...

    Голова почала варити не дуже добре, я почала майже нічого не розуміти від того, що відбувається довкола мене. З'явилось ще відчуття того, що я неначе прокинулась від дуже довгого сну у зовсім іншому тілі, до якого я не звикла. Хто я? Де я? Що відбувається? Чому я лежу тут? Чи я живу взагалі? Чому я тут? Яке в мене минуле? Чи дійсно я відчуваю зараз все довкола і чи не обман це?

   Було таке відчуття, неначе мою душу перенесли у інше зовсім незнайоме для мене тіло, в якому я ще ніколи не була і якого я ще ніколи у своєму житті не бачила. Але ж ні, ось я відчуваю свої руки. Пальці на них і на ногах. Самі ноги. Я відчуваю все своє, до чого вже давно звикла. Я почала поступово приходити до тями.

    Я побачила, як Каріна підбігає до мене, прижимаючи до грудей Темне Полум'я, а разом з нею і Сніжний. Білий дракон спробував хоч якось або допомогти мені встати, або змусити це зробити. При цьому він крізь сціплені зуби казав, продовжуючи стояти на своєму:

 -- Давай же! Піднімайся й скоренько приходь до тями! Ти нам потрібна!

    Слова Сніжного неначе були для мене останнім поштовхом для того, щоб нарешті повністю прийти до тями. Я швидко озирнулась по сторонах, щоб зрозуміти, скільки в нас часу на втечу і що взагалі відбулося, доки я ось так лежала і намагалась прийти у себе. Після цього я швидко, наскільки це було можливо, оглянула себе на те, чи зламала я собі щось. Все нормально, тільки бік болить. Мабуть, там теж скоро з'явиться синець.