Глава п'ята. Початок будівництва.

    Через декілька годин, коли я нарешті хоч якось наломала велику кількість каменю для нашого майбутнього дому - якщо його так можна взагалі назвати, - я почала тягти їх нагору. Якраз туди, де були ті три камінця, які "приклеїв" туди Сніжний. Який до речі зараз намагався придумати, як саме перенести землю нагору, коли місце для неї буде готове.

    І зараз мабуть ви запитаєте, чому ми не можемо посадити насіння саме у тій землі, яка зараз знаходиться там, унизу? Ви бачили того монстра, який нас майже не зжер. Він обов'язково знову прийде сюди колись, до того ж не один, щоб спробувати помститись нам.

    Через декілька секунд я згадала, що можна камені просто "покликати" до себе, а не тягти через усю галявину. Знову залізши майже на половину крутосходів, де Сніжний позначив трьома малими камінчиками місце, де повинна починатися наша база, я спробувала зробити так, як робив дракон - "призвати" велике каміння, яке я змогла здобути.

   Перше каміння повільно підпливло до мене в повітрі і я не поспішаючи його взяти, уявила, що це каміння приймає форму квадрата. Камінь змінний свою форму на квадрат і я нарешті взяла його, повільно притиснувши до крутосходів. Відчувши, що камінь тримається і не збирається падати, я повільно відпустила його і перевірила, чи насправді він якщо що витримає мою вагу. А саме я спочатку залізла, а потім стала на нього у повен зріст. Ніби тримає. 

   Продовживши вже з нього будувати першу "платформу" нашої бази, яка повинна служити таким собі входом - виходом, я не помітила, як за будуванням пролетіло багато часу. Я "підкликала" до себе по черзі каміння, робила його квадратної форми а потім примагнічувала до основної платформи. Ця сама платформа повинна бути не дуже великою, але такою, щоб у ній вмістилась я і Сніжний, який повинен у майбутньому стати великим драконом.

    Відчуваючи вже втому і бажання щось нарешті поїсти, злізши з вже на половину збудованої платформи, яка повинна буди теж у формі квадрату, я спробувала призвати як мабуть учора трішки готової картоплі для себе та сирої риби для Сніжного. Дракон поки що підійшов до мене, і почав розповідати все, що змогло йому взагалі прийти в голову за той час, доки ми не розмовляли:

-- Я подумав, що землю цю все ж таки треба буде перенести туди, наверх, коли там все буде готове. Або щоб не витрачати сил, можна спробувати теж прикликати землю, як і каміння. А ти як на це дивишся? - запитав дракон, почавши їсти першу рибину перед ним.

    Ідея в принципі не погана. Тоді можна буде постійно не бігати туди сюди, щоб подивитись на рослини і знову не ризикувати зустрітися з якимось монстром. 

-- Так, ідея в принципі добра, але в нас досі не вирішено питання про воду. Нам, якщо ми навіть перенесемо землю на нашу базу все одно треба буде постійно бігати туди сюди, щоб полити наші рослини і тим самим ризикувати. А воду ми мабуть, не можемо перенести так просто, як зробили це з камінням.

    Сніжний зашарівся, відвернувши погляд і на секунду переставши їсти.

-- Я якось про це не подумав... - Засоромлено промовив дракон.

-- А про що ти ще думав? - Запитала я, бажаючи забути на деякий час тему про воду.

   Так, ця тема все одно скоро сама випливе, треба тільки почекати. Нам все одно доведеться її вирішувати найближчим часом. Але й при цьому не треба змушувати Сніжного відчувати себе винним за те, що він про це забув подумати! Не кожен має добру пам'ять, щоб пам'ятати абсолютно все.

-- Ну, я думав над тим, чи треба нам робити дах нашій базі.

-- І треба робити? - Запитала я.

-- Так як літаючих монстрів ми поки що не зустріли, то гадаю, що в нас потреби у даху поки що немає. Але коли ми їх побачимо, то тоді звісна річ, що зробимо дах. Ще я думав про те, скільки нам доведеться чекати, доки виростуть хоча дві рослини. Я не знаю, чи час тут іде так, як і там, у звичайному мирі, але буде погано, якщо час тут йде набагато повільніше, ніж там.

-- Тоді може давай посадимо хоча б два насіння, якщо тут час може йти повільніше? Тоді у нас був би шанс на те, що рослини дадуть свої плоди трішечки швидше.... - З надією мовила я.

   Сніжний похитав туди сюди головою і продовжив їсти рибу, при цьому сказавши:

-- Зараз не час для цього. Якщо нам потрібно буде різко тікати звідси, то куди ми дінемо рослини, які вже зійшли? Ми не можемо у такий випадок йти з повними руками, якщо нам потрібно буде від когось захищатись. Та й з рослинами незрозуміло що буде і як вони відреагують на те, що їх переносять. Може, вони згниють і в нас буде набагато менше насіння, ніж було.

-- Так, ти мабуть прав...

    Далі ми їли мовчки. На цей раз я вже не згадувала лісу, не згадувала його території, не згадувала Лісного Народу. Може, воно й треба, щоб я була далеко від свого Народу, тому що звичайному двоногові не місце серед лісу і його давніх традицій.

    Коли ми доїли, я залізла на платформу, яка ще не була добудована і трішки відпочила. Мені навіть вдалось трохи поспати. За цей час Сніжний спробував теж продовжувати будування і йому це вдалося. Але дракон ще був малим і його запаси сили були ще малими. Тому Сніжний зробив не так вже й багато, як хотілося б.

     Але я впевнена, що коли Сніжний виростить і стане дорослим, він буде великим, швидким і сильним драконом. І що він також буде мудрим. Набагато мудрішим за мене...

..

..

..

    Коли я прокинулась, Сніжний дрімав біля мене, скрутившись білим клубочком. Його боки рівномірно підіймались і опускалися у такт його дихання. Мені навіть на деякий час здалося, що Сніжний трішки підріс після нашої першої зустрічі після того, як він вирішив вилупитися.

    Намагаючись не розбудити дракона, я повільно встала і продовжила будувати першу платформу нашої бази.