Глава друга. Земля й кірка.

    Ми йшли вже доволі довго, але до сих пір не могли знайти нічого підходящого. Не знаю, скільки пройшло за нашим часом у реальному житті - мабуть, вже почало смеркатися, або хоча б уже проминуло сонцестояння, - але небо до сих пір не змінювалось. Навіть цей світ не намагався закінчитись, неначе знущався над нами. Ми вдвох встигли вже достатньо втомитися, щоб кинути затію знайти краще місце для нашої оселі й знайти найближче до нас місце, де вона б розташувалася, але ми продовжували вперто йти вперед.

    Для мене це було неначе ще одне якесь випробування, поставлене Мороком, після якого ми отримаємо поважну винагороду. Але Морока зараз поруч з нами не було, тому винагороду ніхто дати нам не зможе, навіть тоді, коли я б спробувала "призвати" Морока завдяки своїй силі сюди, у цей дивний світ, де ми зараз. На рахунок Сніжного і того, що він про це думає - не знаю. Я не Сніжний, тому не в мене питати треба, як він реагує на цей "похід" і чи для нього він теж неначе випробування, як для мене.

-- Дивись! - Гукнув Сніжний вже уголос а не як завжди подумки, від чого я трішки здивувалась і побіг кудись уперед, неначе він взагалі не втомився і був повон енергії та рішучості.

   Я пішла за ним, намагаючись також бігти, але втома завжди дає мені про себе знати, коли вона дуже сильна. Тому мені зараз бажано не бігти і не витрачати залишившихся сил, тому що я ще не знаю, що саме нас попереду може чекати і що саме попереду Сніжний такого побачив, що аж так зрадів. Може, це дійсно щось дуже корисне і необхідне нам зараз? О, Боги, якщо ви мене суєти, то дайте будь ласка нам нарешті це кляте ідеальне місце для нашої зупинки! Тому що я вже йти майже не можу, що вже казати про біг!

   Коли я підійшла, то побачила, що Сніжний відхекуючись сидить біля гірстки землі, якої хватить на декілька насінь і якоїсь речі, яку я бачила у вигляді іграшки у двоногів колись. Але ця річ не здавалась мені звичайною іграшкою, якою зазвичай полюбляють бавитися діти у нас на галявинах нашого лісу. Від цієї штуки віяло одночасно і спокоєм від того, що вона може нас і захистити і допомогти, і з нерозумінням від того, що саме вона може нас дати.

    Якщо я не помиляюсь, цю штуку ті двоноги називають кіркою. Завдяки ній добивають різне каміння - як я тоді чула, коли одне двоноженя поясняло, для чого потрібна кірка іншому двоноженяті. Воно й не дивне, тому що зазвичай звичайні люди з такими не ходять - крім звісна річ іграшкових.

-- Ну і... Що нам з нею робити треба? - Запитала я, вказуючи кивком голови на кірку поряд зі мною. - Якщо з землею усе зрозуміло, то тут...

   Той факт, що тут є земля - навіть якщо її не так вже й багато, - підняв мені настрій і я майже перестала відчувати втому, хоч вона досі й була. Мабуть, у цих краях щоб знайти такі речі, як земля чи вода - хоча ми останнє тут навіть не бачили поки що, - треба потратити багато свого часу і сил. А ще велика удача. А нам ось так взяло і майже одразу пощастило. Нам правда прийшлось пройти до цього місця не мало часу, але мабуть, у нашому світі, пройшло не більше одного дня.

   Але й той факт, що до нас тут теж міг хто небудь бути і залишити цю землю з кіркою тут, мабуть, вразив мене куди більше ніж звичайна земля тут, серед тих місць, де ми поки що нікого не змогли знайти з живих людей, тварин, рослин, або якихось монстрів. Та й до того ж, якщо тут хтось і був, то чому йому залишати свої речі у цьому незрозумілому світі а не забрати їх з собою про всяк випадок? Хіба що він знав, що його чекає, тому вирішив не тягти з собою усього свого "майна"...

-- Спробуй трішки відколоти від он того пагорбу цією кіркою. - Порадив мені Сніжний, вказуючи поглядом на ближній до нас пагорб.

   Я взяла кірку в руки і майже одразу похитнулась під її вагою. Так, справді, вона була уж точно не іграшковою. А я ще - як на зло! - втомилась і мабуть, довго не протримаю таку "зброю" у своїх руках. Підійшовши до того пагорбу, на який вказував Сніжний, я спробувала замахнутися кіркою для удару. Це мені вдалося, але мабуть на це пішли мої останні сили. Тому що удар о тверду поверхню пагорба вийшов слабким і майже нічого не сталося. Хіба що декілька іскор розлетілося у сторони від удару і все.

   Кірка неначе сама випала у мене з рук і я впала на холодну поверхню з незрозумілого матеріалу поруч з кіркою, відчувши, що останні сили покидають мене з цим ударом. Треба мабуть буде спробувати знову відколоти шматок від пагорбу, але вже тоді, коли я нарешті призвичаюсь до ваги кірки і до того, що треба буде витрачати багато сил і намагань. От би зараз я знову опинилась у себе в лісі. І начхати на всі ті погляди, розмови і все таке інше про те, що я була і буду дитиною двоногів. Пережила би якось...

    Перед тим, як мої очі нарешті зімкнулись, я побачила, як Сніжний підбігає до мене і обнюхує, неначе не вірить, що це була зараз саме я а не хтось інший. Я повільно спробувала відняти руку і погладити дракона по голові. Той побачивши це, підставив свою маленьку голівку під мою руку і я торкнулась його холодної морди, яка зараз повністю поміщалась у моїй руці. Нарешті, я заснула і мені нічого не снилося.