Глава перша. Початок.

   {Від автора}

   Це вже друга книга "небезпека у лісі!". Тому якщо ви не прочитали першу, то будь ласка, спочатку прочитайте її, а потім вже йдіть сюди.

   Я повільно відкрила очі й подивилась по сторонах, дивуючись з того, що взагалі відбулося тоді і що відбувається з нами зараз. Сніжний стояв біля мене і дивився на обличчя, неначе чогось або когось чекав. Коли він побачив, що я нарешті відкрила очі прокинувшись, на його обличчі з'явилась радість.

 - Що відбулося? - Спитала я вголос, забувши, що ми з драконом зазвичай розмовляємо подумки.

   ×Ми зайшли у якийсь невідомий портал і ось ми тут× - пояснив мені коротко Сніжний трішки минулих подій.

   Знову озирнулась після останніх слів "і ось ми тут", які мене почали трішки лякати. Усе довкруж мене було якимось... Не таким, як зазвичай я звикла бачити.

    Здавалось, увесь цей мир був переповнений синіми, фіолетовими та голубими кольорами і інших кольорів тут просто не існувало. А також горбами, невеличкими - я б навіть сказала карликовими, - горами і незрозумілими речами, які неначе стовби дерев - але на них дуже не схожі, - тягнулись догори.

    Ці самі речі були світло фіолетового, може навіть рожевого кольору. Вони були схожі одночасно і на дерева - тому що тягнуться уверх як дерева, я майже не бачу їх кінця, - і як якісь сходи, - структура цих речей дуже нагадує мені сходи, які зазвичай могли приносити з собою двоноги, щоб дістатися до вищих гілок наших дерев. Цих штук зараз не дуже багато поряд з нами. Одним з цікавих мабуть фактів про них я можу виділити те, що вони ростуть невеличкими купками друг поряд з другом.

   Усі невеличкі гори й рівнини у цих дивних місцях переливаються фіолетовими, голубими і синьими кольорами - як я й казала раніше. Від цього трішки рябіло в очах, але я намагалась не звертати на це особливої уваги. Через деякий час я можливо звикну до цього і буду професійно цього не помічати.

    Замість звичного або захмареного неба або неба, на якому визирає сонце, повністю чорна "поверхня". Але я можу нормально бачити усе довкола, неначе зараз справді визирає сонце, або земля - чи що воно, - підсвічується, або принаймні зараз день... Це теж здається мені дивним. Ця темрява на небі явно не бажає зникати, покидаючи звичайне для мене і Сніжного небо.

    ×Може, спробуємо залізти на ті рожево фіолетові штуки і розгледіти усе зверху?× - Запропонувала я і Сніжним похитав туди сюди своєю головою, явно не погоджуючись з моїм швидким рішенням. ×Ми ще не знаємо, що може нас чекати на землі, що вже казати про небо, якщо його так можна назвати× - сказав Сніжний і пішов кудись уперед. Я нерішуче пішла за ним, продовжуючи озиратись.

    ×Що ми тоді будемо робити зараз?× - Знову запитала я подумки в дракона після короткої мовчанки. ×Спочатку давай спробуємо дослідити усе довкола і знайти когось або щось живе. Якщо це щось - або хтось, - не буде до нас агресивним і навіть зможе допомогти хоч чимось, то можливо у нас буде більше шансу вижити і придумати, що далі робити. Ну а потім, коли ми трішки пройдемось і дослідимо територію довкола, то тоді вирішимо, де будемо робити мабуть нашу постійну домівку×

    ×Нашу постійну домівку...× - Повторила за Сніжним я, осмислюючи його слова, - ×Що це значить?×. Сніжний з притиском подивився на мене, продовжуючи йти. ×В тебе є якісь інші варіанти?×  - Запитав він і отримавши від мене "ні", продовжив: - ×Якщо ми навіть нікого й не знайдемо, поки будемо йти, це не буде означати, що тут дійсно нікого крім нас з тобою нема. Будівля буде для нас прихистком від чиїхось поглядів чи якихось ворогів. Навіть якщо нам доведеться бути тут дуже довго, це набагато краще, ніж постійно блукати й вмирати з голоду, нічого для цього не роблячи. До речі, в тебе залишились ті насіння у кармані?×

    Я обережно засунула руку в карман, де в мене повинно було лежати насіння ще з того дня, коли ми тільки тільки йшли в подорож з Мороком і Міріаною і майже одразу наштовхнулась на нього. Від цього я зраділа - від голоду не помремо. ×На диво, воно збереглося навіть тоді, коли я бігла від тих вартових і коли заснула у незнайомому лісі. Може, й не все насіння збереглося, але його тут ще багато, неначе мені його дали тільки вчора× - Відповіла я. - ×Але як ми його будемо вирощувати, якщо тут нема нормальної землі?×

   ×Нічого, щось вирішимо× - Заспокоїв мене дракон. - ×Може, знову спробуєш призвати на цей раз трішки землі, як тоді, з рибами?×. ×Але ми ще навіть не знайшли місця, де можна навіть зробити якусь халупу для проживання, що вже казати про вирощувати!× - Майже одразу заперечила я. - ×Та й до того ж, я не знаю, чи спрацює тут моя "магія" - чи що воно взагалі таке...× ×А, ну так...× - Посумнішав дракон, але через декілька секунд знову став у доброму гуморі. - ×Тоді давай швидше шукати місце для нашої зупинки на якийсь час!× - Гукнув Сніжний і радісно почав набирати швидкість, от от почав зриватися на біг. І чому він такий радісний?...

     На декілька секунд я вже встигла забути, що ми знаходимось у незнайомому світі, де для мене незрозуміло взагалі нічого. Сердце перестало так калатати від боязні того, що на нас чекає у майбутньому. Ми навіть не знаємо, чи є тут хтось окрім нас. А якщо і є, чи людина це взагалі? Буде вона або він на нас нападати, як тоді Сапфіра на мене? Мабуть, у цей раз, я справді боюсь майбутнього 

   Від згадки того дню, коли на мене напала Сапфіра, я одразу почала згадувати й інші мої дні з минулого тоді, коли я ще жила у лісі. Від цього в мене скрутило в животі декілька разів, пройшовшись невеличкими спазмами по усьому тілу. Тоді в мене майже не було проблем, не те, що зараз. Ну, не рахуючи того, що на мене майже всі косо дивилися і інколи навіть називали дитиною двонога, не задумуючись над тим, що відчуваю в цей час я. І не рахуючи того, що мене могли кожної миті вигнати з лісу як справжню дитину двонога і що мені для того, щоб цього не було, потрібно було дуже старатися проявити себе з найліпшої сторони.