Глава двадцять сьома. Новий хранитель часу.

— Мені треба зупинити його! - Різко кинувши це друзям, я так само різко злетів, намагаючись наблизитися до Тимчасового і зрозуміти, що взагалі відбувається. Ну, якщо, звісно, він взагалі ще був осудним...

    Усе в мені кричало про те, що у всьому була винна та дивна рана, і я готовий був піддатися цим крикам, бо очі Тимчасового були наче затуманені, а саме тіло, хранителя, яке нагадувало зорі та вечірнє небо, здавалось, стало тільки яскравіше. Все швидше й швидше наближаючись до хранителя часу навіть не дивлячись на те, що мої крила вже пекли від утоми і дуже швидкої праці, я нарешті наблизився до чоловіка.

    Коли я почув, як позаду мене гупають ще крила, я озирнувся лиш на секунду. Друзі летіли за мною. Що ж, нехай. У мене зараз нема часу намагатись запевнити у тому, що тепер їм дійсно не варто втягуватись у цю битву, бо зараз йшлося саме про хранителей, а не про демонів чи взагалі звичайних гібридів.

— Брате, що з тобою?! - Крикнув я, летячи поряд і намагаючись докричатися до друга.

    Я не питав про те, як саме він опинився тут. Все ж, Тимчасовий був хранителем часу, він був доволі сильним. Тим паче враховувався ще й вік гібрида. Але Тимчасовий на жаль не відповів. Судячи з усього, дивна хвороба захопила його тіло повністю. І, я не знав, як його врятувати. Хіба що...

    Дзвін двох товстих ланцюгів перебив довколишні звуки лиш на пару секунд. Я майже одразу відчув те, як вони охопили когось, коли «увійшли» до живота хранителя. Дехто сказав би, що ланцюги просто пройшли крізь Тимчасового і зараз з'являться на тій стороні, повністю пройшовши крізь нього, але це не так. Я добре відчував те, що коли я смикаю, намагаючись дістати ланцюги, вони за щось зачепилися. І, судячи з усього, вже пора намагатись дістати хворобу з мого друга.

    Різко смикнув ланцюгами перший раз. Потім ще і ще. І нарешті щось чорне, велике вийшло з Тимчасового. Це була незвична хвороба. Якщо усі інші мали хоч якусь подобу людини, ця мала подобу якогось монстра. Ось що значить провести більшу частину свого «життя» серед зовсім інших істот.

— Здохни нахрен! - Прохрипів я хворобі, і подивився на друзів. - Слідкуйте за Тимчасовим!

    Ті не встигли нічого сказати, як я почав «падати», склавши на декілька секунд крила і притиснувши до тіла, щоб швидше долетіти до землі, та розібратися з хворобою. Доки я летів донизу, я розглядав хворобу - вона інколи рухалась, намагаючись вирватися, але нічого не виходило. Намагалась підійматись до мене по ланцюгам, але ті наче обпікали хворобу, не даючи цього зробити.

    Вдаривши хворобу по землі - хоч це й могло ніяк не зашкодити їй, - я, приземлившись поряд, з силою притис її до землі.

— Господар тут я. - Прогарчав я, трохи нахилившись на неї. Субстанція легенько здригнулась спочатку від мого доторку, а потім і від голосу. - Якщо ти не зрозумієш це з першого разу, мені доведеться тебе знищити.

    Хоч я до кінця й не знав того, як варто знищувати хвороби, я міг дізнатися це спеціально для цієї хвороби. Точніше, я й планував зайнятися додатковою інформацією, але напад Скартраля з його бандою мені трохи завадив.

    Хотів було я відпустити хворобу, як вона поступово почала зникати. Не те, щоб вона просочувалась крізь мою лапу, поступово ще й мене намагаючись заразити. Вона просто зникала. Схоже, саме ось так хранитель хвороб приймає нові хвороби...

— Брате, він сказився! - Почув я голос Заргора і швидко підняв голову догори.

    І дійсно, Тимчасовий наче кукухою поїхав. Літав туди-сюди, набираючи поступово швидкість, інколи при цьому випускаючи великі стовбури вогню. Зараз хранитель часу здавався дуже великим, що було дуже дивним... Схоже, він дійсно міг міняти свої розміри.

— Де Мортідж?! - Крикнув я, коли злетів і почав літати поряд з братом.

— Не знаю, полетіла кудись, нічого не сказавши. Але, гадаю, то навіть на краще.

    І брат був правий. Може, здохну я від того, що Тимчасовий через якісь свої причини продовжує казитися, може це зробимо ми разом з Заргором. А ось Мортідж хай продовжує жити, у неї ще усе життя попереду.

    Я підлетів ближче до великої морди Тимчасового. Зазирнув до повністю фіолетового ока, намагаючись розібрати там хоч хощ - хоч якісь емоції, які могли з'являтися там. Але я помітив лиш те, що очі почали потихеньку застелюватися білою пеленою.

— Та що ж це діється то?! - Вигукнув я трохи невдоволено, намагаючись придумати якийсь план.

— Хотів би я знати! - Відповів Заргор з іншої сторони.

    Я знову подивився на око Тимчасового. Як йому взагалі допомогти? І чи можу я йому якось допомогти? Все ж, хвороба зараз йому вже не зашкодить. Так що ж не так? Чим допомогти хранителю часу?

     Коли Тимчасовий відкрив портал у звичайний світ - я дуже здивувався, що саме туди, але все ж, це треба було очікувати, бо хто його знає, що зараз у нього в голові, - ми з Заргором швидко залетіли за Тимчасовим. Але тоді мені здалося, що з нами залетів ще хтось. І не помилився, коли озирнувшись, помітив Мортідж, мати зі Сніжним, ЗеленийДим з тіткою Анною на його спині, і навіть Темний летів поряд.

    Чорний дракон, помітивши те, як Заргор після того, як ми пролетіли через портал, почав падати, ставши людиною, підлетів до нього і ледь встиг спіймати хлопця. Скажу чесно, я не здивувався, коли Мортідж не стала людиною, як і я, а Заргор різко став людиною. Все ж, я був перевертнем, який навіть у звичайному, людському світі міг все ще бути гібридом, в Мортідж народилась гібридом. Заргор же народився тут, у світі людей.

— В що ви тут робите?! - Вигукнув я.

    Добре, якщо б тільки Мортідж прийшла. Може, я б не так сильно вспилив з-за цієї ситуації. Але що тут роблять інші?!

— Допомагаємо тобі! - Вигукнула мати.

    Гха, да якого чорта усе інколи йде не так?! Але, принаймні, вони мене підтримують...

     Я озирнувся по сторонах. Була ніч, через що мало хто міг нас помітити. Під низом був ліс - такий рідних, але такий забутий. Я вже почав навіть потихеньку забувати, що колись народився тут, у лісі.