Глава двадцять шоста. Вбити лідера.

      Він напав доволі неочікувано. Точніше, ми очікували щось подібне з його сторони, але ніхто не думав, що усе відбудеться саме так. Та й до того ж, так швидко... Але нам всеодно доводилося відбиватись, щоб не вмерти. Усі хотіли вижити. Хотів вижити і я.

    Притиснувши монстра землі, я кинув погляд на тих, хто тікав. Так, їх допомоги ми не потребували, тому їм варто було піти звідси. Побачивши мати, я легенько кивнув, хоча не був певен в тому, що вона взагалі побачила цей кивок.

— А ти, я бачу, все ще стоїш на своїй думці. - Різко вдаряючи мене кудись в бік по старих ранах, мовив Скартраль.

    Я навіть не здригаюсь від його удару, бо на цей раз монстр не розрахував того, що я був вже у броні, через що я взагалі не відчув цього удару. Продовжуючи притискати його до землі - хоч Скартраль і намагався продовжувати атакувати мене, я з-за броні майже не відчував цих спроб, - я спробував знову побачити справжнє обличчя монстра. І, на цей раз мені це вдалося зробити.

    Спочатку Скартраль не давав це зробити. Декілька разів спробував атакувати, але я вчасно ставив захист, в якому, в принципі, не було сенсу. Але так реагували інстинкти самозбереження. Бо я все ж не встиг звикнути до броні на тілі. Тим паче ніхто не знає, на що здатна ця сама броня і коли вона може зламатися.

     Але коли я нарешті побачив справжнє обличчя монстра, то зупинився, відчуваючи, як я інстинктивно сильніше притис крила до тіла. Він був схожим на мене. Навіть дуже схожим. Не таким, як Заргор, в повністю таким, як я... Мій клон! Мій двійник!

    Якого чорту?... Повірити не можу в те, що переді мною стою я, але набагато гірший! Але, принаймні, це пояснює те, чому він теж має здібності амфігора.

— Так, я продовжую робити подібне. - Кажу я, намагаючись показати те, що я до сих пір був у повному шоці.

    Скартраль різко вдарив мене вже у інший бік, від чого я навіть трохи відлетів. У голові з'явився сильний біль, хоча я точно пам'ятав, що не бився нею ні о що.

— Раз ти викрив мене, то, думаю, пора вже закінчити цей бій. - Здавалось, це Скартраль прохрипів мені прямо на ухо.

    Я тим часом різко вдарив його ногами по животу і мечом проїхався по його довгій шиї. Скартраль легенько здригнувся, але своїх справжніх емоцій не показував. Що ж, добре, будемо битися по-справжньому, раз він не хоче так просто відступати.

    Я швидко побіг на нього і замахнувся, але Скартраль встиг ухилитися, і знову атакувати мене. Ледь ухилившись, я з силою вдарив його по шиї, але це майже не нанесло йому якоїсь шкоди. Лиш невеличка подряпина. Чорт! Скартраль різко відкинув мене і швидко поставив захисний бар'єр.

    У той момент я чомусь згадав слова Смертника про те, що він не зміг вбити Скартраля. І тоді я задумався над тим - а чи можна його взагалі якось прикінчити, якщо навіть хранитель цього не зробив? І як Скартраль взагалі зміг обійти часу смерть?

    Коли Скартраль хотів було зайти до відкритого порталу, його різко хтось вдарив, не давши цього зробити. Це був не я. Але хто? Я усім наказав сховатися, Заргору і Озіру слідкувати за тим, щоб усі були в безпеці, а Мортідж повинна була перебирати свої лікарські трави. Але зараз... Двоє моїх друзів вже налетіли на мого двійника і через кілька секунд намагались відбитись.

— Я наказав вам... - Хотів було сказати я, але Мортідж кинула на мене такий погляд, наче якщо я продовжу розмовляти, вона точно зі мною щось зробить.

     Дівчина різко прикликала голема, який поряд з трьома скелетами - я трохи здивувався, що вона змогла ще і їх прикликати, але в якійсь то степіні я пишався дівчиною за її успіхи в цьому, - допомагав Заргору в битві з монстром.

— Раз билися до цього усі разом, то значить і зараз ми повинні триматися разом до кінця. - Мовила дівчина, і подивилась на те, як Заргор з силою вдарив якимось каменем Скартраля по голові, а потім пустив електричний струм по його тілу.

— Добре, як скажеш. - Перестав битися з дівчиною в цій перепалці я. - Тоді, прикрийте мене.

    І ми разом почали допомагати Заргору. Я атакував Скартраля, при цьому намагаючись не зачепити брата, Мортідж керувала големом і скелетами, інколи підіймаючи або одного, або інших, щоб продовжити битися.

— Не навантажуй себе дуже сильно! - Кинув я дівчині, коли знову схибив у атаці, і Скартраль знову встиг зреагувати, поставивши щит.

    Та щось незрозуміло відповіла, і різко відбувся вибух. Ми відлетіли, в Мортідж вдалось вчасно сховатися за найближчий камінь.

— Ти цілий? - Запитав я у Заргора, отямившись першим і спробувавши допомогти йому встати.

— Наче ще живий... - Простогнав він.

— Добре, давай вже завершимо. - Сказав я, відчуваючи, як у мене змінюється луска на більш темну.

— Я спробую. - І брат налетів на Скартраля, в останню мить не давши йому дійти до Мортідж.

     Вони покотилися по землі, доки я думав, як краще напасти на Скартраля. Але цей момент попався доволі швидко, коли монстр відкинув усіх геть і знову спробував втекти геть через портали.

    Різко вдарив його фіолетовим полум'ям. Скартраль здригнувся, але уперто пішов до порталу. Підбігши до нього, я вдарив з силою монстра, відкидаючи його геть від порталу.

— Ти відповісиш за все те, що до цього було! - Крикнувши це, я дістав свій меч.

  Я заніс свою зброю над головою монстра. Пора вже завершити нарешті історію тирана.

    Почувся хрускіт. Голова Скартраля впала на землю. Я слідкував за цим моментом, а коли все це нарешті завершилось, я відчув майже одразу слабкість у всьому тілі. Трохи піддавшись йому, я відпустив меч, який упав поряд з відірваною головою.

— Усі живі? - Запитав я, важко дихаючи і озираючись на друзів, які повільно почали підходити до мене.

    Заргор поступово ставав знову «звичайним», виходячи зі стану об'єднання з демоном - при тому, брат ще до кінця не міг контролювати демона в середині, але я ціную те, що він вирішив ось так ризикнути. Мортідж тим часом змусила голема зникнути в скелетів «розпастися».