Глава двадцять п'ята. Захист.

— То, виходить, вас усього четверо, так? - Запитала Мортідж після того, як я розповів їй буквально все, що знав.

    Це були довгі декілька годин, які я вирішив витратити на те, щоб ввести дівчину до справи повністю після того, як вона прийшла трохи до тями після того, як я задав їй питання про таку відповідальну роль. Сидячи напроти неї, я терпляче поясняв їй багатьсько речей, які знав сам і про які Мортідж могла переписувати інколи.

    Я бачив, як вона намагається скласти усе до купи. І пазл потихеньку починав складатися у її голові, що мене дуже радувало

— Так. Але якщо Тимчасового не стане, нам на жаль доведеться шукати нового хранителя часу.

— А чому саме я? - Дівчина підняла погляд на мене. - Все ж, я звичайна смертна, а ти демон. Якщо на рахунок тебе все ясно, то... Чому я?

— Те ж саме питання колись задавав я сам собі, коли тільки-тільки став хранителем. - Мовив я, на секунду заплющивши очі й згадавши ті моменти, коли ми ще не воювали проти Скартраля. - Але чомусь саме ти прийшла перша мені до голови, коли я думав над тим, чи дійсно тоді таке пропонувати тобі. Все ж, на тебе можна покластися, тим паче якщо ти приймеш своє справжнє ім'я хранителя, тоді ти зможеш стати безсмертною. Звісно, мені ще треба переговорити з іншими про це все, і почекати ще трохи... Але давай просто будемо уявляти, що до цього я тобі нічого не розповідав, добре? Це буде наш невеличкий секрет...

    Те, що Тимчасовий зараз був хворим і не в силі дивитись те, до чого призведуть мої слова, трохи розв'язали мені язик. Звісно, я не збирався поки що розповідати дівчині усіх тонкощів, але це було лиш попередження про те, що може статися в недалекому майбутньому.

     Мортідж тим часом відвела погляд. Розумію її. До мене теж в якийсь час до кінця не доходило те, що я став хранителем і що на мене поклали велику відповідальність. Але принаймні, тут її хоча б попереджають про те, а не ставлять перед фактом. Тим паче нічого ще не вирішилося до кінця.

— Я до кінця все одно не розумію... За якими факторами ви взагалі обираєте хранителей?

— Ну, наприклад, за характером. За станом здоров'я. За вмінням тримати язика за зубами та його загальні навички і те, як він буде себе вести в майбутньому, коли отримає таку посаду. І, я гадаю, що ти підходиш на цю роль. Звісно, я можу ще когось пошукати...

— Ні! - Різко мовила Мортідж. - Я... Я подумаю. У мене ж є ще час, так?

— Час є завжди.

..                                                                                                       

..                                                                                                  

..                                                                                                

..                                                                                              

..                                                                                                         

      Я сидів і дивився кудись уперед, трохи насупившись. Не вдалось мені триматись від Мортідж якомога далі, щоб захистити. Але, мені здається, що я зробив усе правильно.

— І що, вона погодилась? - Запитав Смертник, і я перевів на нього погляд.

— Поки що ні, але гадаю, що вона все ж погодиться. Якщо ні... Нам доведеться шукати когось іншого. Як там тимчасовий?

     Замість Смертника почав говорити вже Алорз, який підійшов та сів поряд з нами:

— Усе фігово. Але мене лякає те, що він навіть не дивлячись на те, що зараз дуже слабкий, може продовжувати ходити. Зазвичай люди з такими проблемами намагаються дуже багато не ходити, щоб не витрачати багато сил. А тут...

    Так, це дійсно було доволі дивно. Можливо, так на нього діє хвороба? Наприклад, як колись та квітка з Озіром. Ніхто не підозрює, що щось не так, а воно дійсно вже не туди поїхало. Тільки ситуації відрізнялись тим, що ми бачимо всю ситуацію, але не можемо нічого зробити. На жаль...

 — Що ж, добре. - Смертник зітхнув. - Якщо вона погодиться, то, гадаю, ми зможемо прийняти її, якщо з Тимчасовим щось станеться...

— Ти певен, що вона підходить? - Алорз кинув погляд на Смертника. - Все ж, ми не знаємо, на що вона здатна.

— Дорран її знає. А йому я довіряю. - Спокійно відповів хранитель життя і смерті, і, розправивши крила, полетів геть, показуючи, що на цьому нашу розмова закінчилась.

     Я слідкував за тим, як Смертник зникав між хмарами. Якийсь час ми з Алорзом мовчали, але потім він тихо фиркнув.

— Теж мені... - І Алорз теж почав йти від мене геть.

     Я озирнувся на нього. В якомусь сенсі я розумів його. Все ж, я не те, що недавно до них приєднався, але ще мотивів для того, щоб повністю мені довіряти. Але я був вдячний Смертнику за те, що він повірив у мене. Мабуть, він був першим, хто ось так відкрито сказав про це, та взагалі довірився мені.

    Повільно вставши, я пішов до Тимчасового. «Хто ти?» - Запитав я у хвороби всередині, сподіваючись, що вона мені відповість. Все ж, якщо мені не вдалось її звідти дістати, може, я зможу з нею хоча б порозмовляти трохи?

     Тиша дала мені знати про те, що ніхто мені не відповість. Як шкода. Значить, сподіватися на те, що хвороба мені відповість мені хоч щось не варто.

..                                                                                                  

..