Глава двадцять четверта. Неочікуване рішення.

     Удар. Поштовх. Заргор знову падає на землю, але швидко підривається, і знову замахується для нового удару. На цей раз брат не промахується.

— В останній час ти майже постійно кудись зникаєш. - Важко дихаючи, мовив демон і швидко відстибнув, коли я спробував атакувати його.

    Наші мечі знову з дзвякотом зустрілись у хороброму поєдинку. Ми намагались не зашкодити один одному, але при цьому повністю вдосконалити усі свої навики, які ми знаємо, та навіть вивчити щось новеньке.

— Скажи, що з тобою відбувається? - Я відштовхнув від себе Заргора, коли той зайшов дуже далеко, і той «проїхався» дупою по землі. - Скажи мені, як брату. Розкажи те, що ти приховуєш. Хоч щось... Все ж, я вже задовбався постійно прикривати твою сраку перед батьками, які починають все більше й більше за тебе хвилюватися.

    Так, я вже помітив те, що і батьки, і усі мої друзі - маю на увазі самого Заргора, Мортідж і навіть Лігорію з гібридом, якого колись вивели у інкубаторі, і якого я назвав Борго, - все частіше намагались дізнатись, які у мене справи, що я так часто зникаю в останній час. Але я постійно якось викручувався з ситуації, постійно кажучи, що просто ходжу на полювання, і, щоб усе виглядало правдоподібно, приносив якусь здобич. Звісно, бували часи, коли я приносив дуже мало здобичі, через що на мене інколи косо дивились, але усе обходилось, і питань ніколи не було.

    Хіба що, Мортідж одного разу поцікавилась, куди я знову йшов, але я тоді поспішав, і кинув щось по типу «потім розповім». І, з того вечора, я бачив її лиш раз - тоді, коли Заргор спробував знову влаштувати спільну вечерю. Але нам не вдалось нормально порозмовляти, бо постійно то хтось підійде та допомогу попросить або просто щось запитає, то у Заргора чи Лігорії з'являлись все нові й нові теми для розмов.

— Якщо ти прикриваєщ мене лиш заради того, щоб потім шантажувати цим і намагатись вимагати потім якусь інформацію, перестань робити все. - Мовив я і опустив свій меч, потім кинувши його перед собою і важко дихаючи після битви. - Тим паче я не просив, щоб ти це робив. - Подивившись на нього, я продовжив: - Звісно, я дуже вдячний тобі за те, що ти робиш для мене таке, але гадаю, я зможу впоратися сам.

    Я зиркнув на кілька дерев, де були вм'ятини від меча. Зовсім недавно Заргор попросив зробити невеличкий перерив буквально у п'ять хвилин, бо він просто не витримував мого натиску.

— Де ти так добре навчився битися? - Запитав він тоді, сівши на землю й почав пити воду з пляшки.

— Тренувався довго. - Коротко відповів я, і почав штурмувати дерева поряд, уявляючи, що це мої вороги.

    Все ж, я повинен був стати набагато сильніше як фізично, так і морально, якщо хотів спробувати вбити Скартраля і захистити своїх рідних від цього диявола. І якщо я буду в хорошому фізичному стані, я буду готовий до битви десь відсотків на сорок-п'ятдесят.

     Звісно, це були не єдині дерева, які я ось так тероризував протягом декількох днів. Були ще постраждалі, але я швидко міг відновити їх. Як же добре було бути амфігором природи. Ніхто навіть не помітить, що щось не так. Принаймні, я дуже сподіваюсь, що поки що ніхто не помітив, що у мене щось не так. І це добре.

    Коли ми знову почали битися, мої думки полетіли геть звідси. Я добре пам'ятав усі ті моменти, коли приходив до Тимчасового та інших хранителей, які сиділи поряд з ним, щоб контролювати його стан. Хранитель часу виглядав дуже паскудно - худий, наче його взагалі не кормили, його рана загноїлась і явно була не в найкращому стані навіть не дивлячись на усі ті зусилля, які прикладали інші, щоб хоч якось допомогти Тимчасовому.

— Боюсь, що зовсім скоро нам доведеться шукати нового хранителя часу. - Відвівши мене геть, мовив Смертник на одній з таких «зустрічей».

    Але Тимчасовий почув його.

— Усе не так вже й погано! - Гаркнув він з іншої кімнати. - Рана не дуже швидко поширюється, що значить, що ми все ж не даємо заразі розповсюджуватися.

— Так, але ми до сих пір не знаємо, що з тобою діється. - Мовив Алорз, який сівши поряд з хранителем часу, почав знову бинтувати йому рани, поклавши якісь спеціальні трави.

    І різко, хтось легенько вдарив мене у чоло. Я швидко закліпав очима, приходячи до тями й виринаючи зі спогадів. Заргор невдоволено фиркнув.

— Ну нарешті! - У його голосі було ще більше невдоволення. - Я вже гадав, що ти знову не з нами. - І, відійшов та тим самим давши мені більше простору для того, щоб нарешті встати.

— Вибач... - Кажу я, підіймаючись та беручи до рук свій меч. - Просто задумався.

— Про що взагалі можна думати підчас битви? - Запитав у мене різко Заргор.

— Ну... Про різне. Про якісь важливі речі, наприклад. Все ж, хтось повинен буде стати наступним провідником Лісного Народу.

    Заргор знову фиркнув, але вже набагато голосніше.

— Ну точно не ми. - Відмовив він.

    Сьогодні вночі після тренувань та полювання, я думав над іменами Хранителей. У Смертника і Тимчасового вони були підходящі для їх ролі. Та й Чумний носив подібне ім'я, хоча був звичайною людиною... Типу, хранитель життя і смерті, хранитель часу, та хранитель хвороб... А у нас з Алорзлс були звичайні імена. 

     Цікаво, ці два хранителі обирали ці два імені спеціально? Чи було якесь правило у їх час? Все ж, я певен, що ці двоє землю топчуть набагато більше, ніж ми з хранителем магії.

    Гм, гадаю, якби цей ритуал продовжував бути дійсним, нам з Алорзом наказали придумати якісь нові імена, які б відповідали нашим статусам. Гадаю, варто буде розпитати про це у когось з хранителей, коли буде вільний час.

    А виліз я з кубла вже коли останні люди з Лісного Народу відправились спати. Впевнившись, що нічого поряд вже нема, я виліз зі свого кубла, і вирішив про всяк випадок ще трохи пролетітися. Бо можливо, за мною міг зараз хтось до сих пір стежити...

..